Полуничний сезон - Микола Ярмолюк
Водій обережно зняв руки з колін, повернув долонями вверх. Були вони в нього мозолясті, порепані, в тріщини попадав мазут, який, певно, вже не вимити ніяким милом.
— Не був я там. Так і свідкам скажу. І всім так скажу, і ви мене не примусите наговорювати на самого себе.
Турчин гостро глянув йому в очі.
— Отже, ніде більше не зупинялися?
— Ніде!
У голосі Товкача вперше пробилося роздратування, і очі з безпорадних, переляканих стали холодними. «Відчув, що його бере, — відзначив про себе Павло. — Але чекай-но, рано святкуєш перемогу. Свідки свідками, а в нашому арсеналі є й інше». Капітан, мить повагавшись, підняв телефонну трубку.
— Доброго дня! Це Турчин. Не впізнали? Багатим буду. Мені прокурора. Доброго дня, Петре Івановичу, Турчин турбує. Ви нікуди не збираєтеся? Бачите, мені потрібна буде ваша санкція на обшук у громадянина Петра Кобчика. Я все поясню, як прийду. Ага. Спасибі. — Розмовляючи по телефону, Турчин стежив за Товкачем. У поведінці його нічого не змінилося. — Ось так, Степане Даниловичу.
— Ви що ж, думаєте: я привозив Кобчикові комбікорм?
— А певно ж.
— То чого не хочете подумати: коли й привозив, то від того комбікорму вже й сліду не зосталося?
— Нічого у світі безслідно не зникає, а така річ, як комбікорм… Експертиза своє діло знає. А може, до обшуку не дійде: Кобчик сам у всьому зізнається, бо кому охота, щоб чужі очі бачили те, що не повинні бачити.
Цього разу капітан вразив Товкача.
— Ми вас не затримуємо, але все ж просимо почекати біля машини, нікуди не їхати. А то ще попередите Кобчика. Приймаченко, займіться поки що його машиною, а я збігаю до прокурора по санкцію.
Товкач різко підвів голову і подивився Турчинові прямо в обличчя:
— Бачу, обіслали ви мене, як вовка. Ніде мені діватися. Одне тільки прошу: не вплутуйте сюди Кобчика. Він нічого не знав… Я йому сказав, що комбікорм виписаний. Ми ж на те маємо право. Отож пишіть: три паперові мішки по тридцять кілограмів у кожному. І я клянуся, що це — востаннє! Хай мені руки повсихають…
Поки Турчин оформляв протокол, Товкач, здається, заспокоївся, і капітан спитав у нього:
— Ну, а тепер скажіть: за той час, що ви стояли біля Кобчика, а стояли ви там довгенько, нічого такого підозрілого на вулиці не помічали? Може, машини проїжджали, котрась із них зупинялась біля Нужного?
— Знаєте, в таких випадках по боках не дуже роздивляєшся. Вибрав момент — і гайда, Дома у Кобчиків була одна баба. Глуха мов пень. Поки допитаєшся щось, охрипнеш. Товаришу капітан, а ви все-таки запишіть у протокол, що я сам зізнався, без обшуку.
Турчин із протоколом пішов до слідчого Дмитра Сивоконя. Той якраз допитував голову колгоспу Віктора Власюка. Павло хотів повернутися, але Дмитро подав знак, аби почекав. Капітан Власюка вже років п'ять знав. По закінченню інституту він працював головним агрономом у рідному колгоспі. Згодом його висунули на голову найвіддаленішого від райцентру господарства. Воно об'єднувало сім населених пунктів, економічно слабке. Земля погана, моквиста, людей мало, як настає літо, шефи з містечка звідти не вибувають. Працівники міліції теж не раз там сіно косили.
І сталося диво: оцей непоказний з виду, тихий молодий чоловік зрушив колгосп із хронічного застою — врожаї піднялися, надої підвищилися, тамтешні механізатори дві весни підряд виступали ініціаторами дочасної і якісної підготовки техніки до весни. Власюка стали запрошувати в президії, зачастили кореспонденти… Але нещодавно у колгоспній касі недорахувалися чималої суми грошей.
— То що, Вікторе Степановичу, — розігнув спину Сивокінь, — на сьогодні досить?
— А може, взагалі досить, товаришу Сивокінь. Бо ж усе це відбивається на роботі: більше часу проводжу у вас, ніж у колгоспі. А потім — ревізори дихати не дають. Люди дивляться на мене, як на злочинця. Хіба так можна працювати? Мені, знаєте, кривдно, що ви прагнете чужі гріхи навішати на мене. Безперечно, я винен, винен у тому, що багато довіряв своєму головному бухгалтерові. Бюро райкому повірило, а ви не хочете.
— Бюро користувалося висновками ревізії, яку робили ревізори райсільгоспуправління… Йде повторна ревізія… На сьогодні — все.
Власюк підвівся, повільно натягнув кашкета, окинув поглядом тісний кабінет і простиг слідчому руку.
— Що ж, бувайте.
— Руки я вам не подам…
Власюк зневажливо усміхнувся. Повільно підійшов до дверей, легенько штовхнув їх, обережно зачинив.
— Він завжди з тобою так? — поцікавився Турчин.
— Віднедавна. Після засідання бюро райкому. Головного бухгалтера виключили з партії, а йому — лише сувору догану із занесенням. І, як бачиш, героєм тримається. Чого ж: на роботі зоставили… Але ж я знаю — злочинець він. І я це доведу. Повторна ревізія ще не скінчилася, але вже багато чого випливає… Бо першу ревізію робив головбух райсільгоспуправління зі своєю службою. Вони ж навіть те, що виявила ревізійна комісія колгоспу, — звели нанівець. Власюка перед райкомом партії ледь не ангелом виставили. Отак.
— Начальник райсільгоспуправління не родич йому?
— Ні, однофамілець… Ну, а що в тебе нового?
— Хвалитись нема чим. Вийшли на того нещасного шофера. Виявився дрібним злодюжкою. Ось приніс тобі матеріали на нього, а ти вже доводь до кондиції.
Сивокінь узяв худеньку папку, погортав папери.
— А може, не три мішки, а десять?
— Хіба зараз встановиш?
— Добре, буду дивитись. Ну, а як Десять Статутів, не викликав? Круто бере…
— Та, буде як усі.
— Тож крутись, якщо не хочеш бути битим.
— Ти говориш так, ніби я з-під палиці працюю, — наїжачився Турчин. — Хотів би тебе бачити на своєму місці. Не дай боже, станеться четверта крадіжка, тоді хоч із мосту та у воду.
— Дотримуєшся
