Порожня труна - П'єр Сувестр

Через годину Жюв і Фандор вийшли з Палацу правосуддя. Інспектор був украй пригнічений.

— Я знову дав хука з арештом Фантомаса, — бідкався Жюв, — знову йому пощастило вирватись. Він зухвалий, як чорт, і мені цікаво, чи здужаю я його коли-небудь? — Жюв гарячково витер чоло і, зіпершись на Фандорову руку, забурчав: — Ти просто телепень… Знаю, що ти повалив мене на землю, рятуючи мені життя, але саме цього не слід було робити… Нехай навіть уб'ють мене, аби тільки взяти Фантомаса. Фандоре, якщо ти повалив мене, то сам мусив кинутись на того мерзотника.

Фандор промовчав. Він надто добре знав Жюва і не сумнівався, що інспектор каже те цілком щиро. Бо хіба для Жюва щось важило життя? Завзятий інспектор уже давно вирішив: якщо він здолає Фантомаса, то до смерті йому байдуже. Натомість Фандор тішився, що врятував друга. Те, що Фантомас на волі, жахливо. Та на думку, що він міг не повалити інспектора на землю і той би загинув, Фандор холов…

Приятелі мовчки проминули вестибюль Палацу правосуддя. І саме тієї хвилини нагодилися продавці газет. «Спеціальний випуск!» — кричали вони. Фандор мимоволі узяв газету і глянув на ще мокру від друкарської фарби сторінку. І відразу зблід. Величезний, на всю сторінку заголовок сповіщав:

«Ще одна трагедія! Вбито голову суду Себастяна Перрона і його коханку Амелі Дроп».

Жюв заглянув через Фандорове плече і скрушно зітхнув:

— Ось іще один Фантомасів злочин!

Судовий процес Владіміра скінчився драматично, що й дозволило Фантомасові знову втекти від своїх завзятих переслідувачів — журналіста й інспектора! Проте коли Жюв вирішив податися на пошуки Генія злочину, то виявив, що Фандор полишив його. Бо якщо Жюв мав певні міркування щодо місця, де міг ховатися Фантомас, то Фандор схвильовано думав про те, що страховище, чудом уникнувши майже неминучого арешту, прагнутиме жорстокої помсти.

А кому міг помститися Фантомас, аби найдошкульніше вразити своїх переслідувачів? Фандор надовго замислився і дійшов висновку, що, найімовірніше, то буде хтось беззахисний, не здатний боронитись. Фандор розумів психологію злочинця і слушно гадав, що той ніколи — навіть при нагоді — не заподіє негайної смерті йому або Жювові. Адже Фантомас із тих, що полюбляють мучити свої жертви, надто коли люто ненавидять їх. І занепокоєно подумав:

«Фантомас нам помститься чи принаймні спробує помститись. Насамперед спробує завдати лиха людині, яка мені найдорожча, яка для мене важить більше, ніж життя — Елен!» Вийшовши з Палацу правосуддя, він, ледве розпрощавшись із Жювом, вирішив: «Треба будь-що бути в клініці».

— Чи можу я бачити хвору в чотирнадцятій палаті? — звернувся Фандор до медсестри, що йшла через двір. Та збентежено подивилася на нього:

— Запитайте у старшої медсестри, мадемуазель Данієль. Пройдіть у кінець саду, підніміться сходами головного корпусу, що перед нами, і праворуч буде її кімната.

Медсестра зайшла до одного з менших корпусів; тим часом Фандор і повільно рушив уздовж будівлі. На саму думку, що він зараз опиниться біля коханої, в нього мало не вискакувало серце. Поки він їхав сюди, лихі передчуття тільки посилювались, йому ввижалося, що в клініці він застане розгублення і безлад, насмерть переляканих людей, почує про нечуване лихо — загибель хворої. Він боявся, що Фантомас його випередить. Та ввійшовши до саду, Фандор трохи збадьорився. «Те мені тільки ввижалося, — подумав він. — Тут усюди спокій і тиша». Найбільше його заспокоїло те, як мирно, зіпершись на підвіконня, пихкав люлькою сивобородий дід. Бо Фандор і справді побачив старого Келдермана, найдавнішого з пацієнтів клініки, якого після операції паралізувало; тепер він, коли йому казали про майбутнє одужання, ніколи не проминав нагоди застерегти: «Ні, звідси я вже вийду ногами вперед».

Як і радила медсестра, Фандор піднявся сходами головного корпусу і через прочинені двері ввійшов до великого вестибюля. Праворуч видніли невеличкі двері, і він відчинив їх. У кімнаті було безлюдно; Фандор зрозумів, що це, мабуть, і є кабінет мадемуазель Данієль. Якусь хвилю почекав, потім кашлянув, кілька разів тернувши підошвами по лиснючому паркету, сподіваючись, що його хтось почує і вийде. Та ніхто не виходив. «Дивина!» — подумав. журналіст. Прагнення бачити Елен, побути з нею віч-на-віч тим дужчало, чим ближче від підходив до коханої. Раптом Фандор стенув плечима.

— Ото дурень, — буркнув він, — чого це я маю чекати? Чотирнадцяту палату, в яку перевели Елен два дні тому, мабуть, не важко знайти.

Вийшовши з кабінету, журналіст рушив сходами нагору. Пройшов коридорами другого поверху й побачив, що остання палата дванадцята. «Отже, вище», — подумав Фандор. Вийшовши на майданчик третього поверху, Фандор відчув, як шалено закалатало серце: просто перед ним були двері з номером чотирнадцять. «Елен тут, — зрадів журналіст, — з того боку дверей. Нас відділяє лише тоненька дошка, за мить я побачу її, стану навколішки в узніжжі біля ліжка, прикладу її руки до вуст… Елен! Елен!» Журналіст, уже взявшись за ручку, завагався. Нечемно заходити до палати без стуку, не звістивши про себе. Притлумивши гарячкове нетерпіння, Фандор тихо постукав. Почекав кілька секунд, але не почув ніякої відповіді. Фандор постукав знову, та за дверима не чулося жодного звуку. Журналіст смикнув за ручку й увійшов до палати.

На Фандора чекало розчарування. Він вражено спинився на порозі, оглядаючи палату, в якій панував досить дивний як для клініки безлад. Ліжко було розстелене, подушки валялися на підлозі. Крім того, журналіст відчув, як у ніс і горло вдарив гидкий ядучий запах; його він одразу впізнав.

— Хлороформ. — Він несамохіть відсахнувся на сходовий майданчик. «Що ж воно таке? — питав себе Фандор. — Може, я помилився палатою, може, Елен на процедурі? Чи й оперують? Журналіста вжахнула якась нова трагедія. Звісно, він боявся, що Фантомас може завдати нових мук бідолашній Елен. Проте не вірив і Полю Дропу, чоловікові, якого Жюв уже вирішив заарештувати, чоловікові, якого десь через годину в наручниках поведуть до в'язниці. Бо його вже знають як вірного