Порожня труна - П'єр Сувестр

Отак розмовляючи, приятелі раптом умовкли: ввійшов служник і вигукнув:

— Інспектор Жюв і свідок Жером Фандор, журналіст. Ідіть за мною, панове, суд хоче вислухати ваші свідчення одночасно.

Жюв і Фандор у супроводі служника рушили вузькими коридорами суду і присяжних.

У Консьєржері Фантомасів син Владімір, пригнічений поїздкою в тюремній кареті, все неспокійніший, втрапив до шести республіканських гвардійців. Ті, якомога пильнуючи, провели його до суду присяжних. Перед Владіміром відчинилися вузькі чорні двері.

— Зайдіть, — звелів охоронець.

Фантомасів син зігнувся й ступив у пройму. За хвилину він сидітиме на лаві підсудних, і присутні схвальним гомоном зустрінуть його появу. Охорона довела Владіміра до самої лави й звеліла сісти. Він почав роззиратися. Оглянув чималеньку залу, в якій вирішуватиметься його доля. Перед собою побачив суддівську трибуну; вона здалася йому надто великою, просто величезною.

Князеві спало на думку, що безглуздо отак сидіти якраз навпроти тих, хто має визначати його провину. Та хіба ж приховаєш щось, захистишся, вдасися до хитрощів, коли тебе садовлять біля суддів, а ті бачать кожен порух на твоєму обличчі? Зневірений, князь Владімір відвернувся. Праворуч від суддівської трибуни височіла своєрідна кафедра, за якою вже сидів суддя в червоній мантії. То був не хто інший, як прокурор республіки.

«Це він виголошуватиме обвинувачувальний висновок, це він вимагатиме моєї голови, — подумав князь. Обличчя служника закону було холодне й неприступне, і Владімір спохмурнів: — Я пропав». І тут з'ясувалося, що князь не сприймає трагічної розв'язки драми, в якій був головним виконавцем. Очі йому немов заслало туманом. Він насилу добачив велику круглу шафу, заставлену кодексами, за якою трохи оддалік розсідалися радники й присяжні, що згодом мали виносити вирок. Перед затуманеним зором невиразно постали стіл секретаря й місця для преси, де рисувальники ілюстрованих журналів уже робили перші ескізи; це неабияк збентежило його. І нарешті просто перед носом на трохи нижчій лаві Фантомасів син помітив молодого стажера, що мав захищати його. І чи не вперше глянув на нього з повагою, самим поглядом благаючи про поміч. Чи знайде потрібні жалісливі слова цей самозакоханий страхопуд, якого насамперед обходить те, як прозвучить його промова?

Князь Владімір не слухав напучень молодого адвоката, не чув, що йому радилось. Відвернувшися від суддів, він роздивлявся публіку. І був приголомшений. Князь вважав, що на суді буде повно люду. Як усі злочинці, він гадав, що йому пощастить розчулити публіку, сподобатися їй і зажити користь для себе. Проте князь Владімір вражено постеріг, що публіки не було чи: майже не було. За бар'єром сиділо лише кілька чоловік. На лаві, призначеній для адвокатів, кілька чоловік, не зважаючи на підсудного, статечно розмовляли між собою.

— Чому так мало людей? — нахилився до свого адвоката Фантомасів син.

Стажер підвів голову.

— А тому, — мовив він, — що пронеслася чутка, ніби ваш батько, Фантомас, спробує вас урятувати. Тож усі полякалися, кожен боїться… Тому й не прийшли. — А за мить докинув: — Втім, для вас це навіть добре. Бо страх перед Фантомасом принаймні заткне рота свідкам…

Владімір уже не слухав його. Він збагнув одне: всі бояться його батька. Мабуть, і справді Фантомас спробує врятувати сина. Геній злочину прославився такою відчайдушною сміливістю, його криваве ім'я наганяло такого страху, що навіть ті, хто мав судити Владіміра, трусилися перед його батьком.

Князь Владімір, досі ледь живий від страху й непевності, раптом опанував себе. Він випростався, його бліде обличчя розпашіло. «Батько врятує мене», — подумав він. І якщо досі йому здавалося, що боронитися неможливо, то тепер вирішив битися до останку, будь-що довести свою невинність. Проте на роздуми майже не лишилося часу.

— Тихо! — зненацька гукнув секретар. І додав: — Суд! — А далі виголосив традиційну формулу: — Панове, прошу встати, суд іде!

За присяжними, що вийшли з кімнати нарад, з'явилися судді в червоних мантіях і радники суду. Князь Владімір за знаком охоронця підвівся. І одразу сів. Наче в тумані йому чулося: «Обвинувачений, підведіться». Потім долинуло якесь бурмотіння, і Владімір збагнув, що читають обвинувальний висновок. Проте не слухав. Він напівобернувся, шукаючи поглядом не суддів, не помічників прокурора, який час від часу кидав на нього лютий погляд, не присяжних, — ні, не його суддів. Князь Владімір шукав іншого, того, хто мав сидіти в найдальшому кутку залу, хто напевне тут і порятує його, — в цьому він навіть не сумнівався. Він шукав свого батька, шукав Фантомаса!.. Та ба! Князь Владімір не знаходив його.

Коли Жюв й Фандор постали перед суддями й давали моторошні свідчення, минуло досить багато часу. Після зачитання обвинувального висновку почався допит обвинуваченого. Запитував старий суддя, голова суду присяжних. Він прагнув, щоб підсудний в усьому зізнався. Ці намагання виявилися марними, Владімір боронився відчайдушно. Він заперечив, що Фантомас — його батько. Доводив, що саме він — справді Брідж, тренер Брідж і не більш. Владімір пішов навіть далі. Попри очевидне, всупереч будь-якій логіці він нахабно заперечував причетність до численних злочинів, які йому представили. «Я цього не робив», — заявляв він. Коли ж докази заганяли його в глухий кут, коли прокурор безжально констатував скоєння злочину, князь Владімір розпачливо вибачався: «Може, це я і скоїв, але я під захистом закону». За таких обставин допит, звісно, довго тривати не міг. Голова присяжних, наслухавшись жалюгідних виправдань обвинуваченого, що геть усе заперечував і знаходив лише сміхотворні виправдання, закінчив допит такими словами:

— Гаразд Панове судді, увага! Послухаймо тепер свідків.

Ціла череда свідків не внесла, власне, нічого нового. Більшість із них нічого не знала. Чимало свідків, піддавшись страхові, просто боялися говорити. Ще б трохи — і Владімірові прислужилися непереконливі й плутані свідчення. Та голова присяжних звелів викликати Жюва й Фандора. Все одразу змінилося. Обвинувачення стали чіткі і недвозначні. Жюв говорив першим. У його словах відчувалася цілковита переконаність, він висловлювавсь чітко й свої слова підтверджував неспростовними доказами. Інспектор давав свідчення безстрашно, анітрохи не вагаючись. Мова Жюва була така зрозуміла, рішуча й точна, а твердження видавалися такими незаперечними, що голова присяжних жодного разу не урвав його.