Порожня труна - П'єр Сувестр

Поки розгублений журналіст стояв на сходовому майданчику, з'явився служник. Він здивовано поглянув на Фандора, а той якомога спокійніше запитав у нього:

— Ви не підкажете мені, де хвора з чотирнадцятої палати?

— Добродію, повірте, — відповів служник, — я зовсім не знаю, що робиться в клініці. Та все ж гадаю, що зараз вона в операційній. Зо чверть години тому пан професор приспав її і тепер, мабуть, оперує.

І служник мимоволі показав пальцем на горішній поверх. Фандор одразу хотів туди бігти, та служник заступив йому дорогу.

— Добродію, і не думайте про це. Адже добре знаєте, що коли професор оперує, заходити не можна. Почекайте краще внизу або ж у кабінеті доктора.

— Таж я її родич! — збрехав Фандор.

— Не має значення, — наполягав слуга. — Пан професор звелів нікого не пускати. Це ж зрозуміло.

Проте Фандор не здавався:

— Знайдіть мені мадемуазель Данієль, я запитаю в неї.

— Мадемуазель Данієль зараз асистує професору. З ними й стара Фелісіте, от і все. Я чув, ніби пан професор чекав на когось із своїх колег, але той не прийшов. У бічній кімнаті я навіть приготував для нього халат і маску.

— Гаразд, друже, — раптом заспокоївся Фандор, — спущуся вниз.

Та замість іти на перший поверх, Фандор зупинився на другому і прислухався до дедалі тихіших кроків служника. Коли вони зовсім стихли, Фандор став нечутно скрадатися на третій поверх.

— Тепер усе ясно, — приказував він. — Добре, що той йолоп прохопився, ніби там чекають на лікаря. Я мушу знати, що з Елен, що то за операція, яку робить Поль Дроп. Тим більше, що та операція раптова, адже про неї ніхто й слова не казав Жюву.

Фандор, щойно почувши про лікаря, який мав асистувати Полю Дропу, не на жарт стривожився. «Якщо Поль Дроп, — міркував він, — і справді, як я, на жаль, підозрюю, Фантомасів спільник, то чи не зібрався він перевдягнути злочинця на лікаря й звелів нікого не пускати. І все для того, аби виконати його наказ убити Елен хлороформом чи скальпелем: адже так заманулося Фантомасові. — Журналіст повів свою думку далі: — Якщо в них такі наміри, я їм перешкоджу».

Фандор нишком ввійшов до бічної кімнати, яку показав служник, і відразу побачив наготовлений одяг.

— Мадемуазель Данієль!

— Що, пане професоре?

— Хворі вже сплять?

— Так, пане професоре, не сумнівайтеся.

Данієль відповідала стишено, так само запитував її і професор. Медсестра сиділа на високому стільчику біля операційного столу, підтримуючи однією рукою знекровлену голову заснулої жінки, а другою з допомогою спеціального пристрою забезпечувала їй дихання сумішшю кисню і хлороформу. Все відбувалося в своєрідній робітні, де замість стелі були вікна, звідки лилося яскраве денне світло. Підлога і стіни були кахляні. Кутки приміщення заокруглені, усюди в цій операційній залі, обладнаній найновішою апаратурою, панувала сувора чистота; в око впадали автоматичні пристрої для миття рук, ванночки, крізь які текла дистильована вода, знезаражуючи інструменти. Посеред зали стояв операційний стіл, проте — ото дивина! — стіл був не один, та й пацієнтка лежала не одна. Поряд стояв ще один стіл, а на ньому ще одна, теж заснула жінка: їй давала хлороформ друга медсестра, стара Фелісіте.

Професор Поль Дроп, весь у білому, стояв між чотирьох жінок. Руки йому обтягували тоненькі гумові рукавички, обличчя закривала ніби густа вуаль, крізь яку не проступали риси обличчя. Проте відкриті очі цього чоловіка в масці, закутаного з голови до п'ят, світилися похмуро й несамовито. Професор підійшов до двох жінок, яких мав оперувати. Час від часу він глибоко зітхав, несміливо підносив спальпель до передпліччя однієї з хворих. Потім непевно відступав.

— Ця операція, — звернувся він до Данієль, — найсміливіша з тих, за які я коли-небудь брався. Данієль! Якщо вона вдасться, я зможу казати, що здійснив найвидатніший хірургічний експеримент століття — переливання людської крові.

Медсестра заворожено дивилася на хірурга, а той знову підійшов до жінки, що лежала праворуч, і з безмежною лагідністю мовив:

— Люба моя бідолашна дівчино… Це тебе я хочу врятувати, це задля тебе йду на страшний, нечуваний ризик. Так, — провадив він далі, нахиляючись, немов хвора могла його почути, — щоб до тебе, безневинного створіння, знову повернувся розум. Твоєму серцю і твоїм жилам потрібна нова кров. Треба, щоб вона відродила твій атрофований мозок, уражений тяжкими струсами. Тільки такою ціною ти можеш повернути свідомість, знову стати жінкою, колишньою Дельфіною.

Професор дав знак медсестрам зсунути операційні столи, і оголені руки пацієнток, готові до операції, зблизилися, торкнулися, лягли поряд. Якусь мить Поль Дроп дивився на них. З вуст злетіло ледь чутне бурмотіння:

— Жаль, жаль, що рятувати одну життям другої. Це жахливо, але… — Хірург усе ще вагався. — Чи маю я на це право? — запитав сам себе. А тоді стрепенувся: — Та яке це має значення!

Людини вже не існувало, лишився тільки лікар. Поль Дроп уже не відчував ні співчуття до жінки, якою мав пожертвувати, ні кохання до тієї, яку прагнув урятувати. Під його скальпелем лежали тільки два піддослідні об'єкти, безвісні, безіменні й незначущі. Професор коротким рухом перетяв одну з плечових вен жінки, що лежала поряд з Дельфіною. Великим пальцем лівої руки затулив її, щоб не витікала кров, і так само надрізав руку Дельфіни. Тоді приклав до обох ран невеликі пристрої, з'єднані між собою, і наклав джгути на передпліччя.

— А зараз, — гарячково бурмотів він, — згідно з законами кровообігу, я маю зробити ще два надрізи на ногах. І тоді кров однієї тектиме в тіло другої, і Дельфіну буде врятовано, що ж до іншої…

Професор умовк. Він не помітив, що говорить надто голосно. Не бачив і занепокоєних облич медсестер, що давали хворим хлороформ, не чув, як відчинилися двері і на порозі постав якийсь чоловік, як підійшов до нього і взяв і за руку. Середнього зросту, але обличчя його, як і самого хірурга, приховувала