Порожня труна - П'єр Сувестр
Обвинувачення не полишало жодних сумнівів щодо того, який буде вирок. І коли присяжні пішли до кімнати нарад, Жюв упевнено шепнув Фандору:
— Ну, чекати вже недовго. Думка присяжних ясна. Ладен забожитися, що через десять хвилин ми почуємо вирок.
Жюв потроху заспокоювався. Хід засідання не уривала ніяка несподіванка, нічого підозрілого він не помітив, хоч як придивлявся, ніщо не привертало його уваги.
Фандор, дивуючись його спокою, подумав: «Мабуть, він щось намислив… У нього з'явився якийсь задум, і він не хоче мені сказати». Фандор уже хотів запитати, та Жюв сам нахилився до нього.
— Послухай, Фандоре, — поцікавився він. — Ти звів запобіжник у своєму браунінгу?
Тієї саме миті, коли Жюв звертався до Фандора з цим дивним запитанням, за кілька кроків від них відбувалася моторошна драма, в яку важко навіть повірити.
Якби ж то Жюв і Фандор були на нараді присяжних, якби чули, про що там говорилося, то вони б не почувалися так спокійно, не перемовлялися б про неістотне.
До кімнати нарад присяжні входили неквапно й статечно. Чесні, розважливі люди, як воно й повинно бути. Вони уважно стежили за дебатами, вражені жорстокістю злочинів, і кожен, зрештою, вже мав свій вирок, попри будь-які пом'якшувальні обставини. Та й Фантомасове ім'я, часто згадуване на судовому засіданні, переконало їх, що треба бути суворими. Присяжні, може, й побоювалися помсти десь у майбутньому, та зараз були настроєні рішуче сповнити свій обов'язок. А він — це вони добре відчували — полягав у тому, щоб не мати жалю!
Ввійшовши до кімнати, присяжні посідали довкруж великого столу під зеленим сукном. А їхній голова Міньяс — Жюв і Фандор мали слушність — стояв, збираючися виголосити промову. Та його випередив один із присяжних, чесний мосяжник з апоплексичним обличчям. У нестримному пориві він заявив:
— Ми ж тут усі однієї думки, еге ж? Чоловік, якого ми судимо, — таки Фантомасів син і заслуговує не однієї, а цілої сотні смертей!
Присяжні схвально похилили голови. І тоді до них звернувся Міньяс. Він, піднісши руку, закликав до тиші. Потім холодно й виважено заговорив:
— Панове, дозвольте вашому голові сказати кілька слів. Один із нас уже висловив свою думку, і мені жаль його… Серед присяжних не повинно бути ні прихильників гільйотини, ні прихильників злочинців. Ми повинні бути суддями, тільки суддями! Сподіваюся, слова нашого колеги не вплинули на вас, тож дозволю коротко підсумувати засідання, на якому були присутні. Панове! Незаперечним і доведеним фактом, я гадаю, є те, що обвинувачений, тренер Брідж, насправді Фантомасів син, князь Владімір! Панове, почуті свідчення неспростовно доводять, — сподіваюсь, ви звернули на це увагу, — що Фантомасів син справді скоїв ті злочини і шахрайства, які закидають йому. Панове, не викликають сумніву факти, що доводять причетність злочинця, якого ми судимо. Та якщо це не викликає заперечень, то існує і таке, що викликає тяжкі сумніви: яким повинен бути вирок? Панове, іменем закону й суспільства ви судите зараз Фантомасового сина! А Фантомас — Геній злочину, Володар усього й усіх, а надто й насамперед — людина, яку відтрутили від суспільства і яка нітрохи на нього не зважає, яка багато років тому оголосила йому війну і яка завжди виходила переможцем. Щоразу світ здавався на його ласку. — Голова суду говорив дедалі палкіше, голос його грубшав і хрипкішав. — Панове, ви судите сина саме тієї людини, сина генія, сина злочинця… Та нехай йому біс! Ото сміхота!.. Чи хтось із вас захоче мірятися силою з Фантомасом, якщо він викличе на герць?.. Адже ні! Ну от! Проте ви, люди чесні, хочете оголосити Фантомасу війну, скаравши на горло його сина. Панове, адже у вас є дружини, діти, коханки, ви тяжко працюєте, певно, призбирали грошей. Всі ви недалекі розумом й прикипіли до земного. І раптом ви обертаєтесь на донкіхотів, — адже ваші прізвища значаться в списку присяжних. Ви почуваєтеся героями, ладні на крайнощі — засудити людину на смерть. Тож, панове, добре поміркуйте, це вам радить ваш голова. Вам поставлено два запитання: перше, чи обвинувачений — син Фантомаса? І друге: якщо обвинувачений — син Фантомаса, то чи винен він? Панове, якщо ви ствердно відповісте на ці два запитання, суд незабаром засудить його на смерть. Тоді між вами і Фантомасом почнеться, — не казатиму страшна війна, — просто гра. Я певен, що Фантомас, а я надто добре знаю його, — тримаючи весь світ у своїх руках, вершачи вищий невідворотний суд, неабияк потішиться, коли каратиме вас за вашу пиху, нерозважливість і тупість. Що ж, панове, мій обов'язок — застерегти. Ви вже зважили? Винесете виправдальний вирок чи оголосите Фантомасу війну?
Слова його були більш ніж дивні. Голова присяжних почав із заяви, що ніхто з його колег не мусить бути захисником чи суддею того, долю якого вони мали вирішувати. Але після такої вимоги безсторонності той самий голова суду присяжних виголошує найбільш палку й несподівану промову. Немов визнав, що Брідж — таки князь Владімір, Фантомасів син, що він — мерзенний і злочинець, а потім зухвало порадив виправдати його, погрожуючи наляканим присяжним нечуваною Фантомасовою помстою.
Міньяс умовк, у кімнаті не чулося навіть шереху. Приголомшені судді вражено перезирались. Що відповісти? Який виносити вирок? Відважний мосяжник, що вихопився зі своїм словом, набрався духу й заперечив Міньясові:
— Пане, їй-Богу, я вас не розумію — кажу про це цілком відверто; може, воно й небезпечно судити Фантомасового сина, але, зрештою, ми тут не для того, щоб дбати про власні інтереси. Якщо Фантомас помститься, тим гірше для нас. Ми люди порядні і повинні судити, керуючись нашою честю і совістю. Щодо мене, то з ваших розумувань я збагнув тільки одне: Фантомасів син — мерзотник, що заслуговує смерті. За ним плаче гільйотина. Там побачимо, я гадаю…
Та ніхто вже не дізнається, що мав на гадці той чесний суддя. Бо Міньяс несподівано відступив назад, поки судді збентежено перезиралися, він зібрався виголосити найдивнішу, найхимернішу й найстрахітливішу промову. Відступивши на три кроки назад і повернувшись обличчям до присутніх, Міньяс, що був у чорному жилеті, раптом почав зривати з себе одяг. Зриваючи й кидаючи
