Порожня труна - П'єр Сувестр

— То що! Ви й справді сподівалися спершу засудити, а потім узятися за Фантомаса! Хай йому грець. Ото комедія!.. Ви помилилися, друзі, — передусім Фантомас, а тоді все інше. — У Міньясовій руці зблиснув невеличкий пістолет. — То як, — запитав Міньяс, — тепер ви мене впізнали? Хочете й далі судити мого сина?

— Фантомас! — ужахнулися поблідлі присяжні.

Перед ними й справді стояв Фантомас. Це він, наставивши револьвер, погрожував їм; це він, Володар страху, жахливий кат, дивився на них і глузливо всміхався, нічим не зворушуючись, наперед певний, що здолає їхні вагання.

— Фантомас! — повторювали судді.

Бандит потвердив:

— Так, Фантомас! Ваш голова, панове, це я, Фантомас, адже вас треба вчити… А тепер вирішуйте, голосуйте… Слово бандита, а свого слова я дотримуюсь, що найсумлінніше сповню ваш присуд. Якщо вам кортить убити мого сина — судіть. Якщо ж хочете виправдати — виправдайте, в голосування я не втручатимусь. Але вам я його ніколи не забуду.

Слова «вам я його ніколи не забуду» Фантомас проказав із таким притиском, що присяжних сипнуло морозом по спині. Та чи можливе таке? Невже незвичайна судова справа мала скінчитися страхітливою трагедією? Як Фантомас дібрав способу стати головою суду, що вирішував долю його сина? Таки справді, Фантомас — володар уся і всіх! Він утручається, куди заманеться, і витіває, що хоче. Атож, слід було сподіватися, що він викине якогось коника, і вигадуватиме безконечні перестороги, щоб ніхто не вплинув на хід судового засідання. Можна було виставити тисячу агентів служби безпеки для охорони Палацу правосуддя, оточити його військами, посадити в залі засідань навіть Жюва й Фандора, — і все те не завадило б Фантомасові побувати на процесі свого сина — і то не звичайним гостем, цікавим до чужого життя, а як суддя, втілення вищого суду.

Тим часом Фантомас у зневажливому тоні знову заговорив тим пронизливим голосом, який проймав жахом:

— Що ж, панове, вирішуйте, готуйте свій вирок, а вже Фантомас цього не забуде.

Перед суддями лежали білі й чорні кульки зі слонової кістки. Білі означали виправдання, чорні — вирок і смерть.

— Голосуйте, панове, — повторив Фантомас, порухом припрошаючи суддів до урни.

Голосування відбулося на диво швидко. В поспіху, з яким присяжні кидали кульки в урну, немов прагнучи спекатися свого суддівського обов'язку, відчувалося щось моторошне й гарячкове. Зате Фантомас і не ворухнувся, чекаючи з непроникно-байдужим виглядом. Коли голосування скінчилося, він вибухнув реготом.

— Що ж, — проказав злочинець, — ви тямовитіші, ніж я сподівався. І вірно зрозуміли мене. Гаразд, дякую вам. — Зареготав ще голосніше й докинув: — Мало хто може пишатися тим, що йому подякував сам Фантомас.

В урні не було жодної чорної кульки!

— Зачекай, Фандоре.

— Жюве, мені боляче!

Фандору й справді було чого нарікати, бо Жюв так нервово стиснув йому руку, що нігті вп'ялися в шкіру. Приятелі стояли в залі засідань перед лавами і для свідків. Засідання знову мало початися, до залу вже заходили присяжні.

— Зараз оголосять вирок, — шепнув Жюв.

— Якщо скажуть «так», це смерть, — кивнув головою Фандор.

— А «ні» — виправдання.

У залі запанувала тиша. Блідий і ніби безживний князь Владімір, якого щойно привели, застиг у покірному чеканні.

— Обвинувачений, встаньте! — звелів голова суду.

По цьому обернувся до Міньяса:

— Пане голово присяжних, оголосіть нам вирок.

Міньяс підвівся, всі аж затамували подих, серце кожного стислося. Жюв і Фандор раптом не впізнали голосу компаньйона хірурга Поля Дропа, бо і Міньяс навіть не завдав собі труду змінити його. Владним, глузливим, зневажливим голосом він повільно вимовив освячену формулу:

— Перед Богом і перед людьми присягаюся своєю честю і совістю, що на всі поставлені запитання присяжні одностайно відповіли «ні».

Присутні заціпеніли. Генеральний прокурор підхопився на ноги. Судові радники розгублено перезирнулись, а ніби громом уражений князь Владімір підвівся з лави підсудних і втупивсь у Міньяса; зуби йому цокотіли, по щоках котилися великі сльози. Члени суду, проте, швидко оговтались. Голова суду швидко прочитав коротку формулу, завершуючи оголошеним присудом: адже голова зобов'язаний поважати думку присяжних і не міг звертатися до радників. Отож, як підказував присуд, голова прочитав ухвалу суду тихим, безбарвним від хвилювання голосом:

— Зважаючи на те, що присяжні на всі поставлені запитання відповіли заперечно… суд виправдовує обвинуваченого.

— Одведіть тренера Бріджа до секретаря й оформте звільнення і з-під варти.

Залою засідань розлігся крик. Брідж, князь Владімір, Фантомасів син, ніби пробудився від кошмарного сну. Збагнувши, що його виправдали і йому вже нічого не загрожує, він щосили загорлав:

— Батьку, дякую тобі!

Не стих іще цей крик у залі, як розлігся другий. Інспектор, вимахуючи ордером на арешт — пожовклим папірцем, що стільки років лежав у його кишені, вигукнув:

— Фантомасе, іменем закону я арештовую вас!

Жюв і справді вже розпізнав, що Міньяс — не хто інший, як Фантомас, і збагнув, як злочинець зумів стати головою присяжних. Він чекав виправдального вироку, і тепер, коли його було оголошено, несподівано й дещо по-театральному спробував арештувати Фантомаса. Він сподівався, що заскочений зненацька, впізнаний злочинець не матиме часу на втечу.

На жаль, тієї миті, як Жюв метнувся вперед, зачулися розгублені зойки. Оглушливо заляскотіли постріли. Фантомас, збагнувши, що його впізнали, вихопив револьвера, навів його на Жюва і натиснув на курок. Жюв напевне б загинув, якби поряд з ним не було Фандора. Побачивши небезпеку, він перечепив ногою інспектора; той упав і врятував собі життя.

Зчинився лемент. Охоронці, нічого не зрозумівши в тій метушні, накинулися на Жюва й Фандора…

Веремія тривала хвилин зо три. Коли Жюв і Фандор нарешті підскочили до суддівської трибуни, Фантомаса там