Макбет - Ю. Несбе

кишеню й хутко подався геть. У криміналістичному відділі йому сказали, що Кетнесс — у фотолабораторії, розташованій в підвальному приміщенні в гаражі. Дафф поїхав ліфтом униз і увійшов до підвалу. Тоді, коли Кетнесс іще орендувала квартиру разом із подругою, Даффу вдалося переконати сторожа, що йому як начальнику антинаркотичного відділу не завадило б мати ключа від гаража, де у криміналістів був тир для балістичних досліджень, хімлабораторія, фотолабораторія для проявлення плівок та виготовлення фотографій місць злочину, а також відкритий майданчик біля гаражних дверей з виходом на вулицю, де вони тримали крупніші об’єкти, — наприклад, автомобілі, які належало оглянути на предмет наявності доказів. Якщо треба було залишитися попрацювати після закінчення робочого дня, з холодного сирого підвалу зазвичай всі переходили до кабінетів на другому поверсі. Цілий рік Дафф та Кетнесс регулярно влаштовували рандеву в підвалі, а крім того, щотижня зустрічалися під час обідньої перерви в номері 323 «Гранд-готелю» як подружжя на прізвище Міттбаум. Хоч як дивно це згадувати, та коли Кетнесс перебралася до квартири на мансарді, Дафф часто з ностальгією згадував оті похапливі побачення.

Відчинивши двері й відчувши подув сирого холодного повітря, він подумав, що, напевне, вони були сильно закохані, бо на подібні незручності не зважали. Посередині гаража стояв зрешечений кулями «вольво» Банко. Авто було вкрите брезентом — мабуть, через те, що двері з пасажирського боку були відірвані, і співробітники хотіли захистити можливі докази в машині від пацюків, які шастали у підвалі вночі. Дафф зупинився перед фотолабораторією і глибоко вдихнув. Він уже вирішив. Залишилося тільки зробити вчинок. Хоробрий вчинок. Він натиснув ручку дверей і зайшов у темряву. Зачинив за собою двері. Зупинився, вдихаючи аміачний запах фотозакріплювача і чекаючи, поки розширяться зіниці.

— Даффе, ти? — почулося з темряви. Той самий привітливий з нотками обережності голос, який розбудив його вчора на нараді. Той самий голос, який так багато разів будив його вранці у квартирі на мансарді. Привітний обережний голос, якого він більше не почує так, як чув його там раніше.

— Кетнесс, чи не могли б ми…

— Рой, ти не міг би залишити нас на хвилинку? — спитала вона.

Очі Даффа призвичаїлися до темряви якраз вчасно, щоб помітити, як з лабораторії вийшов фотограф-криміналіст.

— Ти бачив оце? — спитала Кетнесс, спрямувавши червону лампу на три фотознімки, які сохли на мотузці і з яких капала вода.

На одному з них було Банкове авто. На другому — обезголовлене тіло Банко на асфальті біля машини. На третьому — крупним планом шкіра шиї Банко в тому місці, де була відрізана голова. Кетнесс показала на останнє фото.

— Ми вважаємо, що її відрізали великим лезом, на кшталт отої шаблі, яку возить із собою Свено.

— Зрозуміло, — промовив Дафф, не відводячи очей від знімка.

— На хребті ми знайшли рештки крові іншої людини. Цікаво, чи не так?

— Що ти хочеш сказати?

— Свено, чи хто там був, явно не надто клопотався вимити свою шаблю, бо, коли лезо врізалося в хребет отут, — показала Кетнесс, — з нього зішкрябалося трохи старої висохлої крові. Якщо ми зможемо визначити, до якої групи ця кров належить, то це допоможе розслідувати інші справи про вбивства.

Даффа почало нудити, і він вхопився за ослінчик.

— Тобі й досі зле? — спитала Кетнесс.

Дафф кілька разів глибоко вдихнув.

— Так. Е-е-е, ні. Я просто збирався вийти. Нам треба поговорити.

— Про що?

З її тону Дафф збагнув, що вона все зрозуміла. Мабуть, ще тоді, коли він несподівано увійшов до лабораторії, а розповідь про фотографії була свого роду панічною реакцією.

— Про наші зустрічі, — сказав він. — Їх більше не буде.

Дафф намагався розгледіти її обличчя, однак в лабораторії було надто темно.

— Ти хочеш сказати, що ми просто зустрічалися? — спитала Кетнесс, ось-ось готова розплакатись. — І все? І нічого більше?

— Ні. Тобто, так. Ти маєш рацію — ми не просто зустрічались. І це є додатковою причиною для того, щоб наші зустрічі припинити.

— Отже, ти хочеш їх припинити, хочеш кинути мене отут, прямо на роботі?

— Кетнесс…

Її гіркий сміх перервав його.

— Що ж, дуже доречно. Наші стосунки закінчаться там, де почались — у фотолабораторії.

— Вибач. Я роблю це, керуючись…

— Любов’ю до себе, Даффе, до себе. Не до дітей, не до сім’ї, а до себе. Ти — найбільший егоїст з усіх, кого я зустрічала, тому не розказуй мені, що робиш це через любов до когось іншого, а не до себе.

— Думай, як хочеш. Можеш вважати, що я роблю це, керуючись любов’ю до себе.

— А чим ти керуєшся, кидаючи мене, Даффе? Шукатимеш іншу, молодшу й наївнішу дівчину, яка гарантовано не буде вимагати від тебе ані обіцянок, ані жертв? Навряд чи знайдеш.

— Чи покращає тобі, якщо я скажу, що дбаю лише про особисте егоїстичне благополуччя, на яке сподіваюся, вчинивши морально щодо до тих, перед ким маю зобов’я-зання? Що дуже боюся не потрапити до списку спасенних душ, коли настане Судний день?

— А ти сподіваєшся, що потрапиш?

— Звісно ж, ні. Але я вже вирішив, Кетнесс, і тобі лишилося тільки сказати мені, як я маю вирвати зуб — повільно чи одним махом?

— Чому б не припинити ці тортури просто зараз? Краще приходь до мене додому о четвертій.

— Навіщо?

— Щоб послухати, як я плакатиму, лементуватиму і благатиму. Я ж не можу робити це тут.

— Я обіцяв повечеряти з сім’єю о п’ятій.

— Якщо не прийдеш, то спершу я викину все твоє манаття на вулицю, а потім зателефоную твоїй дружині й розкажу їй про всі твої ескапади…

— Вона вже й без того знає, Кетнесс.

— …а також твоїм тестю й тещі. Розповім, як ти дурив їхню доньку та їхніх онуків.

Дафф ковтнув слину.

— Кетнесс…

— О четвертій годині. Якщо ти поводитимешся розумно й вислухаєш мене, то зможеш встигнути на свою бісову вечерю.

— Добре, добре, я прийду. Але не думай, що це щось змінить.

Коли Дафф вийшов, фотограф-криміналіст курив, прихилившись до дверей гаража.

— Просто жах, еге ж?

— Прошу?

— Отак взяти й відрізати голову.

— Вбивство — це завжди жах, — відповів Дафф, рушаючи до виходу.

Леді стояла у спальні перед дверцятами Макбетової шафи, прислухаючись, як мокрі пацюки шастають дерев’яною підлогою. Запевнила себе, що ті звуки лунали тільки в її уяві, бо на підлозі лежав товстий килим. Отже, ті звуки їй примарились. Невдовзі мали почутися голоси. Голоси, про які матір сказала, що вони не залишать її у спокої — ті самі голоси, що чулися її матері, голоси їхніх предків, які наказували їм ходити сновидами