Макбет - Ю. Несбе

Двері квартири були прочинені.

— Заходь, — долетів звідкись голос Кетнесс.

Дафф полегшено зітхнув, побачивши, що вона зібрала на столі у залі всі його речі. Торбочку з косметичними причандалами. Бритву. Дві сорочки, дві пари трусів. Тенісну ракетку, яку придбала, коли вони обоє грали в теніс, але якою він ніколи не користувався. Намисто й перлові сережки. Дафф ніжно погладив прикраси, які він їй купив. Вона їх часто носила.

— Іди сюди, — гукнула вона зі спальні.

Заграла музика. Ту був Елвіс Преслі — композиція «Кохай мене ніжно».

Дафф підійшов до відчинених дверей спальні, вагаючись і втративши легкість ходи. Почув на відстані аромат її парфумів.

— Даффе, — сказала Кетнесс, схлипнувши, коли він постав на порозі, — я повертаю тобі те, що ти мені подарував, але сподіваюся отримати від тебе бодай прощальний подарунок.

Кетнесс лежала на ліжку в чорному корсеті та нейлонових панчохах, які теж він купив. У головах ліжка стояв охолоджувач шампанського з відкоркованою пляшкою, яку вона вже встигла добряче надпити. Дафф поглинав Кетнесс поглядом. Вона була найгарнішою, найрозкішнішою жінкою з усіх, з якими йому колись доводилося бувати. Щоразу, коли вони зустрічалися, її краса вражала його так, ніби вони бачилися вперше. Він пам’ятав кожну її ласку, кожен пестливий дотик, кожне їхнє шаленство. І ось тепер він від цього відмовлявся. Раз і назавжди.

— Кетнесс, — мовив Дафф, відчуваючи у горлі клубок. — Моя люба, дорога Кетнесс.

— Іди сюди.

— Я не можу.

— Звісно, що можеш. Ти міг — так довго, так багато разів. А цей раз буде останнім. Ти заборгував його мені.

— Тобі не сподобається. Нікому з нас не сподобається.

— Я не хочу, щоб мені сподобалося, Даффе. Я хочу поставити крапку. Хочу, щоб ти приповз до мене на колінах — хоча б раз. Хочу, щоб ти поступився своєю доброчесністю і зробив так, як бажаю я. А потім можеш іти під три чорти додому і вечеряти з дружиною, яку ти більше не кохаєш. Іди сюди! Мені звідси видно, що ти готовий до…

— Ні, Кетнесс, я не можу. Ти сказала, що задовольнишся часточкою мого серця. Але я не зможу дати тобі навіть цього, Кетнесс. Бо в такому разі дуритиму двічі — і тебе, і матір моїх дітей. А те, що ти сказала, наче я її більше не люблю, так це неправда. — Дафф перевів подих. — Бо я просто забув. Але потім згадав. Згадав, що кохаю її і кохав завжди. Я зраджував тобі з власною дружиною.

Він побачив, що його слова потрапили в точку й зачепили за живе. Побачив, що за награною спокусливістю ховався розпач. З її очей бризнули сльози, вона скрутилася калачиком, підтягнула ковдру і вкрилася.

— Прощавай, Кетнесс. Можеш ненавидіти мене, бо маєш для цього всі підстави. А я йду.

Біля парадних дверей Дафф узяв свою одіж і туалетне приладдя. Ракетку можна було й не брати. На присадибній ділянці в теніс не грають. Він зупинився, дивлячись на сережки та намисто. Почув у спальні зболені ридання Кетнесс. То були дорогі прикраси, власне кажучи, вони коштували значно більше, ніж він міг собі дозволити, однак зараз, коли він тримав їх у руці, це не мало значення. Він нікому не зміг би їх ані продати, ані подарувати — хіба що здати в ломбард. Але йому була нестерпною навіть думка про те, що ці прикраси носитиме якась чужа жінка.

Дафф завагався. Поглянув на годинника. Потім поклав речі на стіл, взяв прикраси і пішов назад до спальні.

Побачивши його, Кетнесс припинила плакати. Її лице було мокрим від сліз, чорним від розмазаної косметики. Її тіло сіпнулося останнім схлипом. Одна панчоха сповзла, сповзла й бретелька з плеча.

— Даффе… — прошепотіла вона.

— Кетнесс, — вичавив він, проковтнувши клубок у горлі. Його розум підкорився пориву пристрасті, кров ударила в голову. Прикраси впали на підлогу.

Сержант схопив гвинтівку з-під стійки бару і побіг до вікна; решта членів клубу вже були на півдорозі до шафи зі зброєю. Надворі, боком до входу в клуб, стояла вантажівка. Її двигун працював, а з переднього бампера й досі звисали клубні ворота. Разом із Чаном. Сержант приставив приклад гвинтівки до плеча, і в цей момент брезент на кузові вантажівки впав додолу. На кузові, піднявши свої гвинтівки та рушниці, стояли спецназівці у своїй огидній чорній уніформі. Але було в кузові дещо навіть огидніше, від чого кров у жилах сержанта закрижаніла. Там стояли три потвори. Дві — зроблені зі сталі, на триногах, із магазинами, кількома обертальними стволами та охолоджувачами. Третя потвора стояла між ними, і то був лисий, худорлявий та жилавий чоловік, якого сержант ніколи не бачив, але про чиє існування не забував ніколи, бо той завжди був десь поруч. І ось цей чоловік підняв руку й вигукнув:

— Вірність і братерство!

А решта відповіли:

— Хрещені вогнем, поєднані кров’ю!

Пролунала проста команда:

— Вогонь!

Аякже. Вогонь.

Сержант узяв чоловіка на приціл і спустив курок. Один постріл. Останній.

З неба впала краплина дощу й полетіла вниз крізь туман до брудного порту. Краплина прямувала до мансардного вікна, за яким кохалися двоє людей. Чоловік мовчки рухав угору-вниз своїми стегнами, поволі, але сильно. Жінка, лежачи під ним, приймала його, вчепившись нігтями в простирадло та істерично схлипуючи. Платівка давно вже припинила грати свою солодку мелодію, і голка програвача монотонно, як і чоловік на ліжку, тицялася в паперове кружальце платівки, де виднівся наказ: «Кохай мене ніжно». Але, схоже, коханці цього не помічали, не помічали нічого, крім одноманітних рухів, які цілковито їх поглинули. Вони самозабутньо довблися, відганяючи від себе демонів, відганяючи реальність, відганяючи довколишній світ, відганяючи місто і час, відганяючи хоч на кільканадцять хвилин, хоч на годину. Але краплина дощу так і не змогла долетіти до вікна над коханцями. Порив холодного північно-західного вітру потягнув її на схід від річки, яка розділяла місто вздовж, і на південь від покинутої залізниці, що розділяла місто навскоси. Краплина полетіла до фабричного району, повз димарі закритої фабрики «Естекс» і далі на схід, до обгородженої парканом низької дерев’яної будівлі поміж непрацюючими фабриками. Завершивши свою подорож у повітрі, вона поцілила у блискучу лисину худорлявого чоловіка, спливла по його чолу, зупинилася на мить на його коротких віях і впала сльозою на щоку, яка ніколи не бачила справжніх сліз.

Сейтон не помітив, як у нього влучила куля сержанта, а потім — краплина дощу. Він стояв, широко розставивши ноги й