Убивчий білий - Джоан Роулінг

34

Та хто насправді міг передбачити, що буде далі? Я — вже напевно ні.

Генрік Ібсен, «Росмерсгольм»

Уранішній серпанок і безхмарне небо обіцяли новий літній день, але було ще прохолодно, коли наступного ранку Робін приїхала до кав’ярні неподалік оселі Чизвелла. Могла сісти за котрийсь із круглих столиків надворі, але натомість вмостилася і кутку всередині (тут домовилися зустрітися зі Страйком) і задля затишку обійняла долонями свою каву латте. Віддзеркалення Робін у кава-машині було блідим, з набряклими повіками.

Робін чомусь так і думала, що на час її приходу Страйка тут ще не буде. Настрій був водночас пригнічений і знервований. Не хотілося сидіти наодинці з власними думками, але ось — сидить. Єдине товариство — сичання кавоварки; Робін мерзне попри куртку, яку підхопила, виходячи з дому, тривожиться через прийдешню зустріч з Чизвеллом, який, може, взагалі не заплатить після катастрофічної бійки Страйка з Джиммі Найтом.

Але не тільки це тривожило Робін. Вранці її збудив сумбурний сон, де фігурувала темна постать на тонких підборах — Шарлотта Росс. Робін упізнала Шарлотту, щойно побачила її на прийомі. Вона дуже старалася не дивитися на колишніх заручених, поки ті розмовляли, злилася на себе за гостру цікавість до їхніх стосунків; і все ж поки Робін ходила від гурту до гурту, безсоромно влазячи в розмови в пошуках невловимої Елспет Кертис-Лейсі, очі її шукали Страйка й Шарлотту, а коли ті разом пішли з прийому, у шлунку виникло неприємне відчуття — ніби вона опинилася в ліфті, що падає.

Прийшовши додому, вона думала тільки про це і почулася винною, коли з кухні вийшов Метью з бутербродом. Робін здалося, що він нещодавно зайшов додому. На зелену сукню він кинув оцінний погляд, дуже схожий на Кінварин. Робін рушила повз нього до сходів на другий поверх, але Метью заступив їй дорогу.

— Робін, ну годі. Будь ласка. Поговорімо.

І вони пішли до вітальні й поговорили. Втомившись лаятися, Робін вибачилася за те, що образила Метью, не прийшовши на крикет і забувши надягнути обручку на святкування річниці. Метью натомість уголос пожалкував про те, що наговорив під час сварки в неділю,— і надто про закид, ніби в Робін немає досягнень.

Робін здавалося, що вони рухають шахові фігури по дошці, яку трусить першими поштовхами землетрусу. «Вже запізно. Ти ж розумієш, що все це уже не має значення?»

Та коли розмову було закінчено, Метью спитав:

— То між нами все добре?

— Так,— відповіла Робін.— Усе нормально.

Метью підвівся, простягнув руку і допоміг їй встати з крісла. Робін видушила з себе усмішку, а тоді Метью поцілував її — міцно, в губи, і почав стягувати зелену сукню. Робін відчула, як рветься тканина біля блискавки, та коли почала протестувати, Метью знову уп’явся в її губи.

Вона розуміла, що може його спинити — знала, що він чекає, щоб вона його спинила. Метью її випробовував бридким і підступним чином, а потім скаже, що нічого такого не робив, що він тут жертва. Робін ненавиділа його за таку поведінку і десь у глибині душі хотіла бути такою жінкою, яка може подолати свою відразу і відгородитися від власної неохочої плоті. Але вона занадто довго й запекло билася за владу над власним тілом, щоб отак його зрадити.

— Ні,— мовила вона і відштовхнула Метью.— Я втомилася.

— Атож,— відповів він.— Я теж.

І вийшов з кімнати, лишивши Робін з відчуттям холоду на спині, там, де порвалася зелена сукня.

Ну де в біса той Страйк? Уже п’ять хвилин по дев’ятій; Робін прагнула мати товариство. Також вона хотіла знати, що сталося, коли Страйк пішов з прийому разом з Шарлоттою. Будь-що згодиться — тільки б не сидіти тут з думками про Метью.

І думка ніби викликала його — задзвонив телефон.

— Вибач,— сказав Страйк, не давши їй почати.— Підозрілий пакунок на станції «Грін-парк». Застряг у вагоні на двадцять хвилин, щойно піймав сигнал. Буду так скоро, як тільки зможу, але, можливо, доведеться тобі почати без мене.

— О Боже,— мовила Робін, заплющивши утомлені очі.

— Вибач,— повторив Страйк.— Я вже їду. Власне, є що розказати тобі. Вчора ввечері сталася дивна штука... о, зажди, наче поїхали. Скоро побачимося.

Він повісив слухавку й зоставив Робін наодинці з перспективою сам на сам зіткнутися з першим виверженням Чизвеллового гніву. Та ще й не полишало безформне відчуття страху й журби, що йшло від постаті граційної чорнявої жінки, яка мала перед Робін фору в шістнадцять років знань і спогадів у всьому, що стосується Страйка. Робін сказала собі, що це не має значення,— Боже, та їй вистачає проблем і без думок про Страйкове особисте життя, яке до неї не має жодного стосунку...

Раптом вона відчула, як поколює губи, які Страйк випадково поцілував, коли прощалися під шпиталем. Ніби для того, щоб змити це відчуття, Робін допила залишки кави, підвелася і вийшла з кав’ярні на пряму широку вулицю, обабіч якої тягнулися однакові ряди будинків дев’ятнадцятого сторіччя.

Ішла швидкою ходою — не тому, що поспішала отримати удар Чизвеллового гніву й розчарування. Просто активність допоможе розвіяти незручні думки.

Дійшовши до лискучих чорних дверей Чизвеллового помешкання точно вчасно, Робін кілька секунд почекала — на той раз, якщо в останню мить нагодиться Страйк. Але той не прийшов. Тож Робін зібралася на думці, піднялася трьома чистими білими сходинками і постукала у двері, які виявилися незамкненими і прочинилася на кілька дюймів. Нерозбірливий чоловічий голос щось гукнув — мабуть, «заходьте».

Робін увійшла до маленького темного коридору, зайнятого головно крутими сходами. Оливково-зелені шпалери були пошарпані, подекуди облізли. Причинивши двері, як було, Робін покликала:

— Пане міністре?

Він не відповів. Робін тихо постукала у двері праворуч і відчинила їх.

Час застиг. Сцена увірвалася в Робін, пробилася крізь зіниці у не готовий до такого мозок. Шок лишив її стояти у дверях, рука завмерла на клямці,