Убивчий білий - Джоан Роулінг

Намагаючись іти рівно (бо приймуть за якогось ветерана-параолімпійця і почнуть розпитувати про давні тріумфи), Страйк разом з іншими гостями пішов від сходів праворуч, пройшов балконом і опинився у невеличкому вестибулі, що виходив на внутрішній двір, де стояли урядові машини. Звідси гостей запрошували до довгої та просторої картинної галереї, де ковролін був яблучно-зелений, з розетковим візерунком. Обабіч тут були високі вікна, а майже кожен дюйм білих стін покривали картини.

— Бажаєте випити, сер? — спитав офіціант просто біля дверей.

— Це що, шампанське? — спитав Страйк.

— Англійське ігристе вино, сер,— пояснив офіціант.

Страйк без великої охоти взяв келих і рушив далі крізь натовп, пройшовши повз Чизвелла й Кінвару, які слухали (Страйкові спало на думку: прикидалися, що слухають) спортсмена на інвалідному візку. Кінвара кинула на Страйка швидкий підозрілий погляд; той ішов до дальньої стіни, сподіваючись знайти там стілець чи щось, на що зручно буде опертися. На жаль, картин у галереї було стільки, що місця притулитися не лишилося, і стільців не було. Страйк зупинився перепочити під величезним портретом королеви Вікторії верхи на сіро-зозулястому коні, роботи графа д’Орсе. Попиваючи ігристе вино, Страйк намагався непомітно витирати кров, яка досі цебеніла з носа, і хоч трохи обтрусити землю зі штанів.

Навколо курсували офіціанти з тацями канапок. Страйк устиг підхопити кілька мініатюрних крабових котлеток, тоді роззирнувся на інтер’єр, відзначивши нове розкішне вікно у стелі — на цей раз його підтримували позолочені пальми.

Атмосфера в приміщенні була специфічна. Ось-ось мав прибути принц, і гості час до часу вибухали знервованою веселістю, чимдалі частіше поглядаючи на двері. Зі свого спостережного пункту біля королеви Вікторії Страйк помітив величну постать у блідо-жовтій сукні просто навпроти, біля примхливого чорно-золотого коминка. Одну руку жінка тримала на нашийнику світло-жовтої лабрадорки, що сиділа біля її ніг, важко хекаючи посеред людної кімнати. Страйк не одразу впізнав Деллу, бо замість темних окулярів вона вставила штучні очі. Трохи запалі, прозорі, фарфорово-блакитні очі надавали їй дивно невинного вигляду. Неподалік дружини стояв Ґерайнт, який розмовляв з тоненькою жінкою, схожою на мишку, а та бігала очима по залі, виглядаючи рятівника.

Біля дверей, через які увійшов Страйк, раптом запала тиша. Страйк побачив руду маківку, постаті в костюмах. Мов чари скам’яніння, кімнатою розтеклася ніяковість. Страйк подивився, як руда маківка пливе далі, до дальньої правої стіни. Присьорбуючи своє англійське вино, Страйк намагався вгадати, котра з жінок у кімнаті — та управителька, що знає якийсь бруд на Ґерайнта Вінна, аж тут його увагу привернула жінка, що стояла неподалік, спиною до нього.

Довге чорне волосся було зібране в неохайну ґулю, а одяг, на відміну від убрання інших жінок навколо, не схожий був на убір для вечірки. Пряма чорна сукня по коліно була проста до аскетичності; голі ноги взуті в пару ботильйонів без носаків і з гострими підборами. На якусь мить Страйк повірив, що міг помилитися, але годі жінка ворухнулася, і він непомильно її впізнав. Він не встиг забратися подалі, коли вона озирнулася і глянула йому просто у вічі.

Обличчя, яке він знав блідим, мов камея, залив рум’янець. Вона була на останньому терміні вагітності, але цей стан позначився тільки на роздутому животі. Вона мала все ті ж тонкі руки й обличчя. Не така ошатна, як інші жінки в приміщенні,— але, мабуть, найвродливіша. Кілька секунд вони дивилися одне на одного, а тоді вона несміло рушила вперед. Рум’янець зійшов з її обличчя гак само швидко, як проступив на ньому.

— Корме?

— Привіт, Шарлотто.

Якщо вона думала його поцілувати, кам’яний вираз Страйкового обличчя її віднадив.

— Як ти взагалі тут опинився?

— Запросили,— збрехав Страйк.— Зірковий інвалід. А ти?

Шарлотта якось збентежилася.

— Небога Яго — параолімпійська спортсменка. Вона...

Шарлотта роззирнулася, виглядаючи небогу, і відпила води. Рука в неї трусилася, кілька крапель пролилося з келиха. Страйк бачив, як вони скляними намистинами розбилися на її напнутому животі.

— ...ну, десь тут вона є,— з нервовим сміхом мовила Шарлотта.— Вона має церебральний параліч і неймовірні здібності. Власне, чудово їздить верхи. Її батько в Гонконзі, тож мати замість нього запросила мене.

Страйкове мовчання її дратувало. Вона просторікувала далі:

— Рідні Яго люблять, щоб я виходила у світ і все таке, але зовиця злиться, бо я переплутала дати. Думала, сьогодні вечеря у Скалці, а оце все у п’ятницю, тобто завтра, от і не вбралася, як личить для королівського заходу, але вже запізнювалася і не могла перевдягнутися.

Вона з відчаєм вказала на свою просту сукню і ботильйони на шпильках.

— Яго тут?

В очах із золотими іскрами щось промайнуло.

— Ні, він у Штатах.

Шарлоттин погляд зупинився на його верхній губі.

— Ти бився?

— Ні,— відповів Страйк, знову витираючи ніс долонею. Він випростався, обережно переніс вагу на протез і зібрався йти.— Ну, радий був...

— Корме, не йди,— попросила Шарлотта, простягнувши до нього руку. Пальці так і не торкнулися його рукава; рука опустилася.— Будь ласка, ще ні, я... Ти робив такі неймовірні речі! Я читала в газетах.

Коли бачилися востаннє, у Страйка теж була кров на обличчі, бо Шарлотта поцілила в нього попільничкою, як він ішов від неї. Він згадав те повідомлення — «Дитина була твоя»,— відіслане напередодні весілля з Россом; інша дитина, яку вона буцімто носила і яка зникла без жодних доказів свого існування. Також Страйк згадав фотографію, яку вона надіслала на робочу пошту за кілька хвилин після того, як сказала «так» Яго Россу,— прегарна, стражденна, мов на закланні.

— Вітаю,— сказав Страйк, не дивлячись їй в обличчя.

— Такий великий, бо буде двійня.

На відміну від інших жінок, Шарлотта не торкнулася живота, коли говорила про дітей, просто опустила очі, ніби здивувавшись тому, як змінилася. Поки були разом, вона ніколи не хотіла дітей. Одна з їхніх спільних рис. Дитина, про яку Шарлотта заявила, що її батько — Страйк, для обох стала неприємним сюрпризом.

Страйк уявив, що потомство Яго Росса скрутилося під чорною сукнею, мов пара білих цуценят — не зовсім люди, посланці батька, схожого на п’яного песця. Страйк був радий їм — якщо тільки подібну безрадісну емоцію можна так назвати. Він вітав будь-які перепони й завади, бо щойно відчув, що владне тяжіння, яке стільки часу тримало його біля Шарлотти попри сотні сварок і скандалів і тисячі облуд, ще не