Жінка, що повісилась отут, на горищі, – чи ж із нею було те саме? Чи вона теж закохалася в чоловіка, про якого знала в глибині душі, що не він її суджений? І чи вона теж була засліплена коханням настільки, що почала самотужки визначати, що є добре, а що зле, намагаючись вибудувати нову мораль, яку зручніше було б сумістити з цією всеохопною недугою? Чи та жінка – так само, як Марта – усвідомила аж тоді, коли вже було запізно? Під час сніданку Марта знову пішла у кімнату 323. Вона знов оглянула кросівки. Вони пахли миючим засобом. Хто миє з милом підошви новісіньких кросівок, якщо тільки не з метою щось приховати? І чому від цього охопив її такий відчай, що вона втекла аж на горище? Господи милосердний! Вона ж навіть не хотіла його…
Вона дивилась на бантину.
Але вона не зробить того, що зробила та жінка, – вона не донесе на нього. Вона не може цього зробити. Мала бути якась причина, щось таке, чого вона не знала. Бо він не з таких. Зі службового обов’язку, на своїй роботі вона чула так багато брехні, виправдань і перекручених версій реальності, що, зрештою, більше не вірила, що він є тим, ким себе представляє. Але одне вона знала напевне: Стіґ не холоднокровний убивця.
Вона знала це тому, що закохалася.
Марта сховала обличчя в долонях. Її душили сльози. Вона сиділа і розхитувалася тут, у мертвій тиші. Він тоді хотів поцілувати її. Вона теж хотіла поцілувати його. Вона й зараз хоче цілувати його. Тут, зараз, навіки! Пірнути з головою у цей неозорий, чарівний, теплий океан почуттів. Прийняти наркотик, здатись, натиснути на поршень, відчути кайф, відчути вдячність і прокляття.
Вона почула плач. Від жаху в неї аж пушок на руці наїжачився. Вона подивилась на рацію. Слабеньке пхикання немовляти.
Вона хотіла вимкнути рацію, але не зробила цього. Плач пролунав цього разу інакше. Неначе дитина була налякана і кликала її. Але то була та сама дитина – завжди та сама дитина. Дитина тієї жінки. Зникла дитина. Загублена у вакуумі, у порожнечі, вона намагалася знайти свій шлях додому. І ніхто не міг чи не хотів допомогти їй. Ніхто не смів. Бо ніхто не знав, щó це, а люди бояться невідомого. Марта прислухалась до плачу. Він робився голоснішим і пронизливішим. Потім вона почула гучний тріск та істеричний крик:
– Марто! Марто! Скоріше! Сюди!..
Марта закам’яніла. Що це?
– Марто! Вони вломились у Центр! Вони озброєні! Заради Бога, де ти?!
Марта взяв рацію і натиснула кнопку розмови.
– Маріє, що там діється?
Вона відпустила кнопку.
– Вони в чорних масках, у них щити і зброя, і їх страшенно багато! Ти повинна спуститися сюди!
Марта підхопилась і вибігла з дверей. Вона почула, як дріботять сходами її власні ноги. Розчахнула двері в коридор третього поверху. Побачила чоловіка у чорному рейдерському вбранні, який націлив на неї ствол чи то карабіна, чи то автомата. Побачила трьох інших, що стояли перед дверима до кімнати № 323. Двоє з них саме розмахували коротким тараном.
– Що… – почала Марта, але замовкла, бо чоловік з автоматом став перед нею і підніс вказівний палець до місця, де під чорною балаклавою в нього мали бути губи. Вона напружилася на мить, перш ніж зрозуміла, що її зупиняє лише його ідіотська зброя.
– Я хочу бачити ваш ордер на обшук! Негайно! Ви не маєте права на…
Розлігся гучний тріск від удару тараном у замкнені двері. Третій чоловік прочинив зламані двері і кинув у кімнату щось, що мало вигляд двох гранат. Усі ті чоловіки негайно відвернулись і затулили собі вуха. Боже мій! Чи вони… Спалах світла від дверей був настільки яскравим, що постаті всіх трьох полісменів відкинули довгі тіні у й без того яскраво освітленому коридорі, а вибух був таким гучним, що у Марти задзвеніло у вухах. Потім вони увірвалися до кімнати.
– Фрекен, відійдіть!
Ці слова полісмена перед нею пролунали приглушено. А він же, здавалось, кричав? Марта просто подивилася на нього. Як і решта, він був одягнений у чорну уніформу загону «Дельта» і бронежилет. Потім вона відступила через двері на сходову клітку. Притулилась до стіни. Перевірила свої кишені. Візитка досі була в кишені піджака, наче Марта знала весь цей час, що одного чудового дня вона знадобиться. Марта набрала номер під прізвищем на картці.
– Так?
Голос – на диво точний барометр. Голос Симона Хефаса здавався втомленим, виказував стрес, але в ньому не було того збудження, якого мало б надати йому очікування результатів великого рейду, арешту. За характером звукового тла вона також зрозуміла, що він не на вулиці і не в одному з приміщень Центру Іла. Він був у якомусь дуже просторому приміщенні, в оточенні інших людей.
– Вони вломились, – почала вона, – кидають гранати!..
– Про що йдеться?
– Це Марта Ліан із Центру Іла. Тут збройний підрозділ сил швидкого реагування. У нас влаштували рейд.
У паузі вона почула на задньому плані голос, який викликав якогось лікаря в післяопераційне відділення. Старший інспектор був у лікарні.
– Я зараз же приїду, – сказав він.
Марта закінчила розмову, відчинила двері і повернулась у коридор. Вона чула тріск і шипіння поліцейських рацій.
Полісмен знову націлив на неї свій автомат.
– Гей, я що, неясно висловився?!
Металевий голос у його рації сказав:
– Ми його виводимо.
– Стріляй у мене, якщо мусиш, але я тут за керівника і досі не бачила вашого ордера на обшук, – заявила Марта і пройшла повз нього.
А потім вона побачила, як вони виводили його з кімнати № 323. Він був у наручниках, між двома полісменами. Він був майже голий, у самих тільки трохи завеликих на нього білих трусах, і вигляд мав украй безпорадний. Попри м’язистий торс, він здавався млявим, худим, виснаженим. Цівка крові стікала з одного вуха.
Він звів погляд. Зустрівся з нею очима.
Тоді вони провели його повз неї і зникли з поля зору.
Все було скінчено.
Марта зітхнула з полегшенням.
Двічі постукавши у двері, Бетті дістала універсальний ключ, відчинила двері й увійшла в люкс. Вона, як завжди, не поспішала, щоб навіть якщо гість у себе в номері, то мав час і не опинився у незручному становищі. Така була політика готелю «Плаза»: персонал не повинен бачити чи чути нічого, що йому не слід бачити чи чути. Щоправда, не такою була особиста політика Бетті. Радше навпаки. Її мати завжди казала, що через
