Нестор розплющив очі й побачив матовий блиск пістолета в світлі ліхтаря. Собаки враз припинили гавкати.
– Хто був «кротом»? – запитав голос за ліхтариком.
– Що?
– Хто був «кротом»? Поліція думала на Аба Лофтуса.
Хуґо Нестор примружився проти світла.
– Я не знаю. Можеш мене пристрелити, але я все одно не знаю.
– Хто знає?
– Ніхто. Жоден з нас. Можливо, хтось у поліції.
Промінь ліхтарика опустився нижче, і Нестор побачив хлопця-адвоката. Він тепер скинув свої окуляри.
– Ти маєш бути покараний, – сказав він. – Чи бажаєш ти спершу очистити свою совість?
Що він верзе? Він говорив, як священик. Може, йдеться про того капелана, що вони прикінчили? Але ж то паскудний педофіл – невже хтось захоче мститися за такого?
– Я ні про що не шкодую, – сказав Нестор. – Роби, що сам знаєш.
Він почувався на диво спокійно. Можливо, це був побічний ефект наркотика. Чи, може, річ у тім, що він уже неодноразово пройшов це все подумки і вважав неминучою перспективу саме так закінчити своє життя – з кулею в мозку.
– Навіть про те, як дозволив скалічити оту дівчину, перш ніж перерізати їй горло… оцим ножем?…
Нестор кліпнув очима, коли промінь ліхтарика ковзнув по кривому лезу ножа. Його власного арабського ножа.
– Ні.
– Несторе, де ви тримаєте дівчат?
Дівчата? То він цього домагається – перехопити торгівлю людьми? Нестор намагався зосередитись. Але в голові туманилося, думки плутались.
– Обіцяєш не стріляти в мене, якщо скажу? – запитав він, попри усвідомлення того, що хлопцеве «так» буде чи не так само надійне, як німецька марка у 1923 році.
– Так, – сказав хлопець.
То чому ж Нестор досі ладен був вірити йому? Чому він повірив в обіцянку хлопця, який з часу своєї появи у «Вермонті» тільки те й робив, що брехав? Напевне його мозок, божеволіючи, хапався за останню соломинку. Адже не було нічого іншого. У собачій вольєрі, в лісі, вночі, не було нічого, крім цієї безглуздої надії – що той, що викрав його, каже правду.
– Енерхаугата, 96.
– Величезне тобі спасибі, – сказав хлопець і встромив пістолет за пояс штанів.
«Величезне спасибі»?!
Хлопець дістав свій мобільний і став уводити якусь інформацію з жовтого листочка-самоклейки для нотаток, номер телефону, напевне. Дисплей освітив його обличчя, і Нестору спало на думку, що він, зрештою, може, таки й священик. Священик, що не бреше. Логічна суперечність, звісно, але він був переконаний, що є такі священики, які просто не усвідомлюють, що вони брешуть. Той і далі натискав клавіші. Текстове повідомлення. Він відіслав його, востаннє натиснувши кнопку. Тоді сховав мобільний телефон у кишеню і подивився на Нестора.
– Ти зробив добру справу, Несторе. Тепер є шанс, що вони будуть врятовані, – сказав він. – Я подумав, що тобі варто дізнатися про це, перш ніж ти…
Перш ніж я – що?! Нестору перехопило подих. Хлопець же пообіцяв не вбивати його, якщо… Стривай. Він обіцяв не стріляти в нього. Світло ліхтарика тепер спрямоване на висячий замок на дротяній огорожі. Хлопець устромив ключ у замок. Зараз Нестор знову чув собак. Не гавкіт, а тільки ледь чутне, але узгоджене гарчання. Приглушене гарчання, що йшло з прірви їхніх голодних шлунків і ставало гучнішим, напруженішим і пронизливішим, але стримуваним і злагодженим, як контрапунктна музика Ваґнера. І зараз уже жоден з наркотиків нездатен придушити його страх. Страх, що хлинув на нього, наче крижана вода зі шланга. Нехай би його змило геть цим крижаним струменем; але ж ні, він був усередині нього, той, хто тримав шланг, і поливав його зсередини – нутрощі і мозок. Ні, порятунку не було. То сам Хуґо Нестор тримав шланг страху.
Фідель Лай сидів у темряві, дивився просто перед себе. Він припинив рухатись чи видавати якісь звуки. Тільки скулився, намагаючись зігрітись, щоб не так били дрижаки. Він упізнав голоси двох чоловіків. Один з них належав тому, що приїхав тоді невідь-звідки і замкнув його – понад двадцять чотири години тому. Фідель нічого не їв, жодного собачого корму, тільки пив воду. І тремтів від холоду. Навіть у літню ніч холод переслідує жорстоко, знаходить спосіб прокрастися всередину тіла, і воно дубіє. Фідель кликав на допомогу, доки геть не захрип і втратив голос, доки замість слини почала булькати кров у роті, а вода, яку він пив, замість зволожувати горло, стала пекти його, наче нерозведений спирт. Почувши машину, він спробував кричати знову, але зірвався на схлипування, коли з горла не вийшло ні краплі голосу – саме рипіння, наче з іржавого мотора.
Тоді із собачого гавкоту він зрозумів, що хтось наближається. Він сподівався. І молився. І нарешті побачив силует на літньому нічному небі; побачив, що він повернувся. Хлопець, що плинув учора над болотом, пер нині щось важезне, зігнувшись навпіл. Валізу. З живою людиною всередині. Чоловік з валізи стояв зі зв’язаними за спиною руками і ногами, сплутаними так міцно, що йому складно було тримати рівновагу, коли його поставили перед дверима вольєри, де сидів також сам Фідель.
Хуґо Нестор.
Вони стояли заледве за чотири метри від клітки Фіделя, і все одно він не міг розчути, про що вони балакають. Хлопець відімкнув замок і поклав долоню на голову Нестора, ніби благословляючи його. Він сказав щось. Тоді злегка штовхнув Нестора в голову. Чоловічок у чорному костюмі скрикнув і впав назад, на спину, штовхнувши двері, що відчинялися всередину. Собаки збуджено заворушились. Хлопець швидко заштовхнув ноги Нестора всередину і зачинив двері. Собаки вагались. Дух-об’їждчик здригнувся і почав рухатись до новоприбулого. Фідель дивився, як собаки накинулися на Нестора. Їхні рухи були майже безгучними, але він ясно чув чвакання і роботу щелеп, роздирання плоті, майже екстатичне гарчання, а потім крик Нестора. Єдиний тремтливий, дивної пронизливості зойк, що злетів до світлого північного неба, на тлі якого роїлась у нічному танку комашня. Тоді зойк раптом увірвався, і Фідель побачив, як щось інше злетіло в небо. Начебто ще один рій піднявся, і тут-таки впав міріадами бризок. Фідель знав, що то за теплі бризки, бо йому й самому якось на полюванні випало перетяти артерію ще живого лося. Фідель витер кров з обличчя рукавом піджака й відвернувся. Він бачив, що хлопець перед кліткою теж відвернувся. Бачив, як трусяться його плечі. Начебто він плакав.
Розділ 29
– Уже пізня ніч, – сказав доктор, протираючи очі. – Чого б вам, Хефасе, не піти додому та не поспати трохи? А завтра поговоримо.
– Ні, –
