– Отож.
– Чому ця клітка порожня? – поцікавився клієнт, кивнувши праворуч.
– Раніше у мене було двоє самців. Якби я їх посадив до однієї клітки, одному з них був би каюк.
Фідель дістав зв’язку ключів.
– Ходімо, побачиш цуценят – у них там є своя клітка…
– Перш ніж ми це зробимо, я маю дещо сказати.
– Слухаю?
– Це бажана поведінка, коли собака кусає молоду дівчину в обличчя?
Фідель зупинився, як укопаний.
– Як ти сказав?
– Це бажана поведінка, коли собаку нацьковують, щоб він відгриз дівчині обличчя, коли вона намагається втекти з рабства? Чи таку поведінку слід покарати?
– Слухай, собака діє за інстинктом, і ти не можеш винуватити його тільки тому, що…
– Я не кажу про собаку. Власники. Чи слід карати їх, на твою думку?
Фідель уважно подивився на свого клієнта. Невже він таки з поліції?
– Що ж, коли стався такий нещасний випадок, то…
– Я сумніваюся, що то був нещасний випадок. Після цього власник перерізав дівчині горло і кинув її тіло в лісі.
Фідель міцніше стис маузер.
– Я нічого про це не знаю.
– Але я знаю. Ім’я власника – Хуґо Нестор.
– Слухай, ти хочеш собаку чи ні?
Фідель трохи підняв ствол маузера, що досі був націлений у землю.
– Він купив собаку в тебе. Він купив у тебе кілька собак. Адже ти продаєш собак, виведених спеціально з такою метою.
– Та що ти про це можеш знати?
– Багато чого. Дванадцять років я сидів у клітці і слухав, що мені розповідали люди. Ти коли-небудь задумувався, як воно – сидіти у клітці?
– Слухай…
– Можеш спробувати просто зараз.
Фідель не встиг застосувати зброю – хлопець узяв його в замок ззаду, стиснувши з такою силою, що повітря з шипінням вийшло з Фіделя. Власник розплідника ледь зауважив несамовитий гавкіт, злітаючи в повітря. Суперник відхилився назад і, піднявши Фіделя, кинув його через голову. Але, щойно Фідель упав – шиєю і плечима вперед – на землю, хлопець скочив на нього й опинився верхи на Фіделі. Фідель судомно вдихнув і сіпнувся, намагаючись звільнитися, але тут-таки завмер, побачивши перед очима дуло пістолета.
За чотири хвилини по тому Фідель дивився у спину хлопця, що йшов геть; і здавалось, ніби той ступає по воді, коли він у тумані перетинав болото. Пальці Фіделя вчепились у дротяну огорожу поруч з великим замком. Він був замкнений у порожній клітці. У сусідній клітці лежав Дух-об’їждчик і ліниво дивився на нього. Хлопець, ідучи геть, наповнив водою миску в клітці Фіделя і залишив йому чотири пакети собачого корму. Він забрав його мобільний, ключі та гаманець. Фідель почав кричати. Білі дияволи відповіли виттям і гавкотом. Однак з вольєри, розташованої так глибоко в лісі, ніхто не міг почути чи побачити їх.
– Якого дідька!
Хлопець зник. Запала дивна тиша. Скрикнув птах.
Потім Фідель почув, як перші краплі дощу впали на гофрований залізний дах.
Розділ 27
Коли Симон вийшов з ліфта на поверсі відділу з розслідування вбивств о 8:08 в понеділок вранці, у нього було три речі на думці. Що Ельзе зранку промивала очі у суміжній ванній кімнаті, не знаючи, що Симон спостерігає за нею зі спальні. Те, що він, можливо, доручив Карі забагато роботи на неділю. І що його дратує, як спланований офіс їхнього відділу; надто після того, як один з друзів Ельзе, архітектор за фахом, пояснив йому, що це міф, буцімто офіси з відкритим плануванням заощаджують корисну площу на кожного окремого працівника, бо брак звукоізоляції вимагає планування додаткових конференц-залів і буферних зон, які поглинають усі заощаджені кошти і площі.
Він підійшов до столу Карі.
– Раненько ти, – сказав він.
Вона підняла на нього втомлене обличчя.
– Тобі теж доброго ранку, Симоне Хефасе.
– Дякую. Знайшла що-небудь?
Карі відкинулась на спинку стільця. Попри її втомлений позіх, Симон прочитав певне задоволення у виразі її обличчя.
– Спершу я шукала зв’язок між Іверсенами і Фаррісеном. Нічогісінько. Тоді я переглянула судимості Сонні Лофтуса і перевірила усіх інших потенційних підозрюваних у тих справах. Лофтуса було визнано винним у вбивстві невпізнаної, імовірно, в’єтнамської дівчини, яка померла від передозування наркотиків. І спочатку поліція підозрювала Калле Фаррісена. Але Лофтус відбував термін також за інше вбивство. А саме – Олівера Йовича, торговця наркотиками, косовського серба, який намагався вклинитись у місцевий ринок. Його знайшли в парку Стен зі скляною пляшкою від кока-коли в пельці.
Симон скривився.
– Тобто йому перетяли горло «короною»?
– Ні, я мала на увазі те, що сказала: пляшку з-під кока-коли йому заштовхали в горло.
– В горло?
– Шийкою пляшки вперед. Так легше проходить. І заштовхували, аж доки денце пляшки опинилось між зубами.
– Звідки такі подробиці?
– Я бачила фотографії. У відділі наркотиків гадали, що це знак потенційним конкурентам: мовляв, ось що станеться з тими, хто намагатиметься відкусити більше, ніж може проковтнути на ринку «коксу».
Вона кинула швидкий погляд на Симона і додала:
– «Кокс» означає кокаїн, тому й кока-кола.
– Так, дякую, я второпав.
– Поліція почала розслідування, але нічого не домоглася. Справу, щоправда, не облишили, але дуже мало просунулись у розслідуванні на час арешту Сонні Лофтуса за звинуваченням у вбивстві дівчини-азіатки. Він зізнався також у вбивстві Йовича. Згідно з протоколами допитів, він стверджує, що вони з Йовичем зустрілися в парку у справі сплати боргу, у Лофтуса не було достатньо грошей, і Йович погрожував йому пістолетом.
Лофтус напав на нього і поклав на лопатки. Напевне, на думку слідчих, це видавалось переконливим, з огляду, що Лофтус займався боротьбою.
– Гм…
– Цікаво те, що поліція зняла відбиток пальця з пляшки.
– І…
– І він не належав Лофтусу.
Симон кивнув.
– А як Лофтус це пояснив?
– Він сказав, що знайшов порожню пляшку в контейнері для сміття. Сказав, що наркомани, такі, як він, збирають порожні пляшки, щоб здавати їх за гроші.
– Але?
– Наркомани не збирають пляшки чи вторсировину. Знадобилось би надто багато часу, щоб зібрати достатньо грошей бодай на одну дозу. І в рапорті сказано, що то був відбиток великого пальця і що зняли його з дна пляшки.
Симон розумів, до чого вона хилить, але не хотів псувати їй задоволення від своїх здогадів.
– Я хочу сказати: хто ставить великий палець на дно пляшки, п’ючи з неї? Натомість, якщо заштовхувати пляшку комусь у пельку…
– А ти гадаєш, поліція на той час не розглядала ці аргументи?
Карі знизала плечима.
– Я думаю, поліція ніколи не надавала пріоритету наркоманським розбіркам. У базі даних того відбитка не знайшли. Тому, коли
