– …вони кажуть велике спасибі, позначають справу як розкриту і беруться до інших справ?
– Хіба не так у вас заведено?
Симон зітхнув. «У вас»… Він прочитав у газетах, що після низки скандалів за останні кілька років репутація поліції серед населення почала нарешті зростати; а все ж сили правопорядку залишались ненабагато популярнішими за залізниці. «У вас». Вона, мабуть, подумки дякувала долі, що сама вже була однією ногою поза цим «офісом відкритого плану».
– Отже, Сонні Лофтус був визнаний винним у двох убивствах, але в обох випадках первинна підозра вказувала на торговців наркотиками. Ти хочеш сказати, що він професійний цап-відбувайло?
– По-твоєму, ні?
– Можливо. Але це ще ніяк не пов’язує його ні з Фаррісеном, ні з Айнете Іверсен.
– Є ще й третє вбивство, – сказала Карі. – Еви Морсанд.
– Дружина власника судноплавної компанії, – сказав Симон, хоча думкою він линув тепер до кави і кавоварки. – Цією справою займається бускерудська поліція.
– Саме так. Жертві відпиляли верхню частину черепа. Сонні Лофтуса підозрювали також у цьому вбивстві.
– Тут аж ніяк не сходиться, правда? Він був ще у в’язниці, коли сталося вбивство.
– Ні, він мав одноденну відпустку. Він був у тому районі. На місці злочину навіть знайшли його волосину.
– Ти жартуєш! – вигукнув Симон, вмить забувши про каву. – Про це неодмінно писали б у газетах. Несосвітенний вбивця, відбуваючи термін, залишив слід на місці нового злочину – газетярі таких сюжетів не пропускають.
– Офіцер бускерудської поліції, який очолює розслідування, вирішив не оприлюднювати ці обставини.
– Чому?
– У нього питай, – вказала Карі на високого плечистого чоловіка, що простував до них від кавоварки з чашкою в руці.
Незважаючи на літнє тепло, чоловік мав на собі товстий вовняний джемпер.
– Генрік Вестад, – сказав він, простягаючи руку. – Я інспектор бускерудської поліції. Я веду розслідування у справі Еви Морсанд.
– Я попросила Генріка приїхати сьогодні зранку на розмову, – сказала Карі.
– Ти приїхав сюди з самого Драммена в ранкову годину пік? – вражено промовив Симон, потискуючи чоловікові руку. – Ми дуже вдячні.
– Задовго до ранкової години пік, – сказав Вестад. – Ми тут із шостої тридцять. Я не думав, що про це розслідування можна сказати набагато більше, ніж уже сказано, але твоя колега дуже доскіплива.
Він кивнув Карі й сів у крісло навпроти неї.
– То чому, зрештою, ви вирішили не розголошувати, що знайшли волосся засудженого вбивці на місці злочину? – запитав Симон, заздрісно позираючи на чашку, яку Вестад підносив до рота. – Це ж, практично, робить справу розкритою. Добрі новини поліція зазвичай не приховує.
– Це правда, – погодився Вестад. – Надто, що власник того волосся зізнався у вбивстві вже на першому допиті.
– То що ж трапилось?
– Трапився Леїф.
– Хто такий Леїф?
Вестад поволі кивнув.
– Я міг би випустити прес-реліз на основі того, що ми мали після першого допиту, але дещо там не складалося. Дещо… у поведінці підозрюваного. Тому я зачекав. А вже на другому допиті він відмовився від свого зізнання і заявив, що має алібі. Свідка на ім’я Леїф, власника синього «вольво» зі стикером «Я – Драммен», який, на думку Лофтуса, мав проблеми з серцем. Тому я поспілкувався з дилерами «Volvo» в Драммені й зателефонував у кардіологічне відділення Центральної лікарні Бускеруда.
– Так?
– Леїф Кройнаес, п’ятдесяти трьох років. Мешкає в Коннеруді під Драмменом. Він одразу впізнав підозрюваного на фото, яке я йому показав. Він бачив чоловіка на пришляховому майданчику на старому гостинці, що біжить паралельно Драмменсвейєн. Знаєте, така місцина при дорозі, з лавками та столами для пікніка, де можна приємно згаяти час, коли втомився в путі. Леїф Кройнаес виїхав, щоб покататися собі на втіху, доки сонце, але зупинився і сидів за столиком на тому майданчику впродовж кількох годин, бо відчував якесь, з незрозумілої причини, виснаження. Місце те непопулярне серед автомобілістів – просто більшість віддають перевагу новим шосе. До того ж там озеро і влітку багато комашні. Однак того дня за одним зі столиків для пікніка сиділи іще двоє чоловіків. Вони просто сиділи там кілька годин, ні слова не сказавши, так ніби на щось чекали. Тоді один з чоловіків зиркнув на свій годинник і сказав, що час уже йти. Коли вони проходили повз столик Кройнаеса, другий чоловік нахилився, запитав Кройнаеса, як його звати, а потім порадив йому звернутись до лікаря, бо в нього, мовляв, щось негаразд із серцем. Тоді перший чоловік потягнув того другого за собою. У Кройнаеса склалось враження, що то був санітар психіатричного закладу з пацієнтом на прогулянці. І вони собі поїхали геть.
– Але він не міг забути того випадку, – сказала Карі, – і таки пішов до свого лікаря. Який переконався, що у нього справді негаразд із серцем, і негайно поклав його в лікарню. Ось чому Леїф Кройнаес добре запам’ятав чоловіка, якого він зустрів лише мимохідь на пришляховому майданчику, коло старого гостинця понад річкою Драммен.
«Річка Драммен», – подумав Симон.
– Так, – сказав Вестад. – Леїф Кройнаес каже, що хлопець урятував йому життя. Але ж річ не в тому. Річ у тім, що, згідно з висновком медичної експертизи, Еву Морсанд було вбито саме в той час, коли ті двоє сиділи за столиком для пікніка.
Симон кивнув.
– А волосини? Ви з’ясували, як вони могли потрапити на місце злочину?
Вестад стенув плечима.
– Як я вже сказав, у підозрюваного є алібі.
Симон зауважив, що Вестад уникає згадувати ім’я підозрюваного. Він відкашлявся.
– Може видатися, що волосся підкинули. І якщо Сонні Лофтусу було надано одноденну відпустку навмисне, щоб підставити його під звинувачення у вбивстві, це означає, що до справи причетний хтось із співробітників в’язниці Статен. Через це замовчуються обставини розслідування?
Генрік Вестад різко відсунув свою чашку. Можливо, кава йому не смакувала.
– Мені наказали мовчати, – сказав він. – Хтось нагорі дуже чітко дав зрозуміти моєму шефові, що справу треба залишити у спокої, аж доки випаде нагода глянути на неї з іншого боку.
– Вони хочуть ще раз перевірити факти, перш ніж скандал стане надбанням громадськості, – докинула Карі.
– Сподіваймося, що йдеться лише про це, – тихо промовив Симон. – То навіщо ти ділишся з нами, Вестаде, якщо наказано мовчати?
Вестад знову стенув плечима.
– Важко бути єдиним, кому щось відомо. І коли Карі згадала в розмові, що працює із Симоном Хефасом… Тобто… всі кажуть: ти людина, що має внутрішній стрижень…
Симон подивився на Вестада.
– Тобі відомо, що інакше така людина називається баламутом?
– Так, – сказав Вестад. – Я баламутити не хочу. Я просто не хочу бути єдиним, кому
