Маятник Фуко - Умберто Еко
Він посадовив його перед письмовим столом, заваленим рукописами, і тремтячими від цікавости руками погладив обкладинку представленого твору: «Нічого мені не говоріть, я все знаю. Ви з Віпітено, великого й славного міста. Життя, віддане праці на митниці. А тайкома, день за днем, ніч за ніччю, заповнюються ці сторінки, запалені демоном поезії. Поезія… У ній згоріла юність Сапфо, вона зігрівала сивину Ґете… Чарівне зілля, — говорили греки, — отрута і бальзам. Звичайно, ми муситимемо прочитати оце ваше творіння, я вимагаю як мінімум трьох відгуків про прочитане, один внутрішній і два від консультантів (анонімних — даруйте, але вони надто відомі особи), „Мануціо“ не видасть книги, якщо нема певности щодо її якости, а якість, Вам це відомо краще, ніж мені, це річ невловима, її слід відкрити шостим чуттям, іноді книга має огріхи, недосконалості, — Свево теж погано писав, як Ви самі мені говорили, — але відчувається думка, ритм, сила. Знаю, не треба нічого мені казати, лише кинувши оком на перші слова вашого твору, я відчув щось таке, але я сам не хочу виносити присуд, хоча не раз бувало — авжеж, далеко не раз — відгуки були прохолодні, проте я відкинув їх, адже не можна судити про автора, не злившись із ним, так би мовити, в одне ціле, ось, приміром, я відкриваю навмання цей ваш твір, й одразу в вічі мені впадають ці рядки, ‘неначе восени, змарнілі вії’ — чудово, не знаю, як решта, але я відчуваю натхнення, вловлюю образ, іноді текст розкривається саме так, в екстазі, в захопленні… Cela dit[112], любий друже, хай йому біс, якби можна було робити те, що хочеш! Але видавнича справа теж промисловість, найшляхетніша, але промисловість. А знаєте, скільки зараз коштує друк, та й папір? Зазирніть, зазирніть у сьогоднішні газети, наскільки піднявся курс на Вол-Стріт. Гадаєте, це нас не стосується? Ще й як стосується. Вам відомо, що з нас беруть податки навіть за те, що в нас на складі? Оподатковують те, що не продане. Я плачу навіть за провал — за хресний шлях генія, якого не визнає міщанство. Цей веліновий папір — це, даруйте, дуже витончено, що ви надрукували текст на такому тонкому папері, відразу видно поета, а якийсь нікчема напевно видрукував би його на папері найвищої якости, аби засліпити очі й наслати оману на дух, але ця поезія написана від серця, еге ж, слова, наче камені, збурюють світ, — цей веліновий папір коштує мені, наче папір для виготовлення банкнот».
Задзеленчав телефон. Як я дізнався згодом, Ґарамон натиснув на потайний гудзик під столом і пані Грація зробила йому вдаваний дзвінок.
«Любий метре! Прошу? Чудово! Велика новина, дзвоніть у всі дзвони. Ваша нова книга — це подія. Звичайно, видавництво „Мануціо“ пишається, воно зворушене, щобільше, воно тішиться, що має Вас серед своїх авторів. Ви бачили, що пишуть газети про вашу останню епічну поему. Вона варта Нобеля. На жаль, ви випередили час. Нам заледве вдалося продати три тисячі примірників…»
Комендатор Де Ґубернатіс пополотнів: він і не сподівався на три тисячі примірників.
«Одержана сума не покрила коштів виробництва. Прийдіть і подивіться крізь скляні двері, скільки у мене в редакції людей. Сьогодні, щоб книга оплатилася, треба продати принаймні десять тисяч примірників, на щастя, певні твори продаються навіть у більшій кількості, але це письменники, так би мовити, іншого покликання. Бальзак був великий і продавав книги, наче пиріжки, Пруст же був не менший, але друкувався за власний кошт. Ви потрапите до шкільних хрестоматій, але не у вокзальні кіоски, Джойс теж публікувався за свій кошт, як Пруст. Публікацію таких книг, як ваші, я можу дозволити собі раз на два-три роки. Дайте мені три роки часу…» Настала довга пауза. На обличчі Ґарамона вималювалося болісне збентеження.
«Як це? За ваш кошт? Ні, стільки не треба, ми можемо обмежити кошти… Але ж це не в правилах видавництва „Мануціо“… Авжеж, ви маєте рацію, Джойс і Пруст також… Атож, я розумію…»
Ще одна болісна пауза. «Гаразд, ми це обговоримо. Я був з вами щирий, але ви надто нетерплячі, спробуємо зробити з вами щось на зразок joint venture[113], як цього нас навчили американці. Зайдіть до нас завтра, ми підрахуємо, що до чого… Моє шанування і захоплення».
Ґарамон наче прокинувся, провів рукою по очах, тоді вдав, нібито раптом згадав про присутність гостя. «Даруйте. Це був Письменник, справжній письменник, може навіть один з Великих. І все ж, саме тому… Іноді відчуваєш приниження, займаючись цим ремеслом. Якби не покликання… Але повернімось до Вас. Гадаю, ми все сказали один одному, я напишу Вам, скажімо, через місяць. Ваш твір залишиться тут, у добрих руках».
Комендатор Де Ґубернатіс вийшов без слова. Він побував у кузні слави.
39
Лицар Планісфер, Князь Зодіака, Найвищий Герметичний Філософ, Верховний Командувач Небесних Тіл, Високий Жрець Ісіди, Князь Священного Пагорба, Філософ Самофракійський, Титан Кавказу, Юнак Золотої Ліри, Лицар Істинного Фенікса, Лицар Сфінкса, Великий Мудрець Лабіринту, Принц Брахман, Містичний Охоронець Святині, Будівничий Таємничої Вежі, Верховний Князь Священної Завіси, Тлумач Ієрогліфів, Орфічний Доктор, Страж Трьох Вогнів, Хранитель Невимовного Імені, Найвищий Едіп Великих Таємниць, Улюблений Пастир Оази Таємниць, Доктор Священного Вогню, Лицар Світляного Трикутника.
(Ступені Древнього і Споконвічного Обряду Мемфіс-Міцраім)
«Мануціо» було видавництвом для АВК.
АВК у жаргоні «Мануціо» означало — але чому я вживаю минулий час? АВК продовжують існувати, там усе йде своїм ходом, наче нічого й не сталося, це я тепер відношу все у страшенно давно минулий час, адже те, що трапилося того вечора, позначилося жаским розривом часу, в наві Сен-Мартен-де-Шан було порушено порядок століть… або, можливо, тому, що того вечора я раптом постарів на десятиліття, чи то страх, що Вони мене наздоженуть, примушує мене говорити так, ніби я пишу хроніку розпаду імперії, простягнувшись у ванні з надрізаними венами, чекаючи, аж утоплюся у власній крові…
АВК — це Автор за Власний Кошт, а «Мануціо» було одним із тих видавництв, які в англосаксонських країнах називають vanity press, «друком марнославства». Прибутки надзвичайно великі, витрати на працівників мінімальні. Ґарамон, пані Грація, книговод у комірці в глибині, якого тут називали адміністративним директором, і Лючано, експедитор-інвалід у просторому складі в напівпідвалі.
«Я ніколи не міг зрозуміти, як Лючано вдається пакувати книжки одною-єдиною рукою», казав було мені Бельбо, «гадаю, він допомагає собі зубами. З
