Експрес до Ґаліції - Богдан Вікторович Коломійчук
Відхиливши металеву стулку на дверях, Краут зазирнув усередину палати. Перше, що він помітив, — там було ввімкнено світильник, хоча в цю пору хворим заборонялося ним користуватись. Режим, як стверджував доктор Ріцке, був украй важливим для пацієнтів, тож після одинадцятої їм дозволявся лише невеличкий нічник над ліжком. Сам Яша, худий змучений чоловік з підстриженою борідкою, сидів за столом, поклавши перед собою книжку. Побачивши у прорізі дверей обличчя Краута, він махнув рукою, запрошуючи того всередину.
— Відімкніть двері, — наказав Фелікс санітарові, що носив на поясі чималу в’язку з ключами. — Цьому пацієнтові щось від мене потрібно.
Голем у білому халаті неохоче підкорився. Відчинивши двері, він спершу зайшов до палати сам, а тоді впустив туди Краута. Фелікс уперше чітко й при світлі побачив цього пацієнта. Вдень доктор Ріцке відвідував його сам, а вночі Яша зазвичай слухняно спав, не створюючи черговим жодних проблем.
— Уже пізно, — лагідно заговорив до пацієнта Фелікс, — вам слід погасити світильник.
— Прошу вибачення, пане лікарю, — відповів той, — я залишив його тому, що хотів з вами порозмовляти.
Росіянин і справді говорив з акцентом, але назвати його німецьку поганою аж ніяк не випадало.
— Зі мною? — здивувався Фелікс. — Можливо, з доктором Ріцке?
— Ні, саме з вами, — наполіг Яша.
— Але ми не знайомі.
— Чому ж? У вас є моя історія хвороби, а я бачив вас кілька разів під час прогулянки. Хіба цього замало для знайомства?
Асистент уважно придивився до співрозмовника. Той відповів йому таким самим прискіпливим поглядом чорних дещо запалих очей. Над очима й різкою дугою брів височіло широке аристократичне чоло. Волосся гладко зачесане назад. Щоки акуратно виголені рівно до того місця, де починалася акуратна борідка. Губи тонкі й бліді. Міцно стиснуті, мовби зі страху сказати зайвого.
— Помиляєтесь, я не бачив вашої картки, — відповів Фелікс, — доктор Ріцке тримає її в себе й особисто займається вашим лікуванням. «Та чи хворий він? — одразу ж подумав асистент. — Якщо це так, то я не здоровіший за нього».
— І все-таки я проситиму вас про розмову, пане лікарю. Повірте, справа дуже важлива, — запевнив Яша. — Будь ласка, наодинці.
— Стосується вашого здоров’я?
— Впевнений, що так, — кивнув той.
Фелікс озирнувся на санітарів. На їхніх кам’яних обличчях читався сумнів і стійке бажання забрати звідси Краута, забратись самим, захряснути двері палати й завалитися спати до наступного обходу.
— Гаразд, — погодився Фелікс, — якщо вам потрібна допомога, то я не маю права відмовити. Почекайте за дверима, — наказав він големам.
Ті знехотя, весь час зиркаючи на Яшу недобрими очима, підкорилися.
Лишившись з асистентом сам на сам, росіянин якийсь час мовчав, мовби збираючись з думками. Краут сів на стілець навпроти нього, пильно стежачи за мімікою і найменшими рухами пацієнта. Подумки він перебирав усе можливе, що могло б хвилювати цього Яшу. Врешті той заговорив:
— Мені потрібна допомога, пане Крауте.
Слова Яша вимовляв притишено й обережно, час від часу поглядаючи на двері, за якими стояли санітари. Здавалося, йому дуже не хотілося, щоб ця розмова досягнула їхніх вух.
— Звісно, — відповів Фелікс, — для цього існує клініка…
— Облиште, — нетерпляче перебив Яша, — я зараз не про медицину. І якщо вже бути відвертим, то я хворий не більше, ніж ви й ті двоє довбнів у коридорі.
Асистент отетеріло глянув на нього й вже хотів підвестися, коли ж псевдопацієнт м’яко його притримав за руку.
— Благаю вас, не йдіть, — прошепотів він.
— Ось що, добродію, — трохи знервовано мовив асистент, — не знаю, чому ви тут і що вам потрібно, але стосується це тільки вас і доктора Ріцке. Я у це не пхатимусь.
— Заради Бога, — знову попросив той, — я віддячу…
На цих словах Яша сягнув рукою до кишені і витягнув звідти золотий перстень зі смарагдом.
— Ось. Ця річ коштує цілого статку. Вона ваша…
У Фелікса пересохло в горлянці. Він жадібно глипнув на коштовність, а тоді підійшов до дверей і сам перевірив, чи добре вони зачинені. Кілька секунд вичекав, прислухаючись до розмови санітарів на коридорі. Тоді повернувся і сів знову на свій стілець.
— Візьміть, переконайтеся, що він справжній, — сказав росіянин, тицяючи перстень тому просто в руки, — це фамільна коштовність. Ви в житті такої не бачили.
Останнє точно було правдою. Найдорожчий скарб у їхньому з Ґретою домі — це срібний кулон його дружини, який вона отримала в подарунок від хрещеної матері ще в дитинстві. Ще його годинник. Виглядав він коштовно, проте кожен ювелір з першого погляду сказав би, що позолота на ньому несправжня. А отже, й вартує він заледве обіду в посередньому ресторані.
Втім, персня Фелікс так і не взяв. Десь у глибині його єства раптом прокинулись обережність та підозрілість.
— І що ви за це хочете? — запитав він.
— Одну дріб’язкову послугу.
— Яку?
Не зводячи зі співрозмовника очей, Яша на секунду замовк, мовби тільки для того, щоб прикусити свою безкровну губу, а тоді промовив:
— Завтра в місті у готелі «Під золотим оленем» зупиниться один російський вельможа. Граф Орлов. Високий чоловік років сорока. Дещо огрядний. Ви без проблем його впізнаєте… Здебільшого він буває у двох місцях: у себе в номері або в клубі «Пігмаліон». Там він марнує час за гральним столом.
— І що потрібно від мене? — запитав Фелікс.
— Я хочу, щоб ви передали йому від мене листа. Особисто в руки.
— І все?
Яша кивнув.
— Я ж казав, що послуга дріб’язкова.
— Однак, ви готові щедро за неї заплатити, — Краут виразно глянув на перстень, що залишився в руках пацієнта. Той майже недбало тримав його двома пальцями, мовби підкреслюючи, що лікар будь-якої миті може взяти його собі.
— Мені вкрай важливо, аби граф отримав це послання.
— Що в ньому?
— Повідомлення про те, що я тут, і прохання мене відвідати.
— Невже більше нічого?
— Нічогісінько.
Асистент не поспішав з відповіддю. Було видно, як його діймають сумніви.
— Ви говорили про це доктору Ріцке?
— Говорив про що?
— Про цього графа… Орлова… Про те, що збираєтеся з ним зустрітися.
— Ні, — різко вимовив пацієнт. — І вас проситиму ані словом не прохопитися про нашу розмову доктору.
Краут стенув плечима,
