Експрес до Ґаліції - Богдан Вікторович Коломійчук
Далі слід було набратися терпіння, щоб проїхати гамірною Фрідріхштрассе, не зіткнутися при цьому з кінним фіакром і не наскочити на випадкового роззяву, якому раптово заманулося перейти вулицю. Цей відрізок дороги до виїзду з міста завжди коштував йому шалених нервів. Руки після нього ще довго тремтіли, а єдиним бажанням було зупинитися в найближчій кнайпі й перехилити чогось міцного. Проволікшись так до Страсбурзької Дороги, Вайсманн врешті зміг впевнено натиснути на газ і поїхати швидше.
За містом починалися виноградники. Безлисті лози сільванера, рислінгу і дорнфельдера в цю пору мали вигляд сірий і непривітний, як випалений ліс, і залишалося тільки домислювати, як зміниться в кольорі тутешній ландшафт вже за кілька місяців, з настанням літа. Втім, найчарівнішою порою в цих місцях була осінь, коли минають спекотні дні, а в місцевих Weinstuben[10] з’являється молоде вино. Найвеселіший час для довколишніх гультяїв і найприбутковіший для виноробів.
За якийсь час Вайсманн виїхав до Райну, і його «Даймлер» помчав уздовж плину ріки, іноді обганяючи навантажену баржу або пароплав, що курсував, найпевніше, між Страсбургом і Майнцом чи Мангаймом. Протилежний берег Райну виглядав казково: зі скелястих виступів виростали середньовічні замки й сторожові вежі. А часом і саме гігантське каміння вибудовувалося у велетенські химери, що стриміли над водою, заворожуючи туристів і погрожуючи річковим суднам.
Втім, Вайсманну, по щирості, було плювати на всю цю мальовничість. Він дивився перед собою, намагався не вскочити колесом у випадкову яму і дістатися до цілі якнайшвидше. Водій сповільнився, тільки коли побачив попереду стару портову вежу. Ніякого порту в цьому місці давно не було, і навіть берег Райну встигли перепланувати, укріпивши його схили бетоном і камінням, аби дорога, що проходила всього за кілька метрів від води, не нищилася повенями. Та попри те, вежа виглядала добре збереженою, хоч і не виконувала більше ніякої функції. Видно, річкові транспортні компанії вирішили не покидати цю споруду напризволяще й час від часу виділяли кошти на ремонт.
Портова вежа була для Вайсманна орієнтиром. Тут він збочив, об’їхав її і попрямував далі вузькою лісовою дорогою, аж доки та не закінчилася біля важких металевих воріт, за якими виднілася невелика струнка вілла з двома шпилястими вежами і кількома різьбленими балконами. Такими зазвичай були маєтки тутешніх багатих виноробів або власників суднохідних компаній.
Вайсманн заглушив двигун і вийшов з авто. Браму було зачинено зсередини, тож довелося почекати, доки його побачить сторож і прийде відчиняти.
— Автомобіль прошу залишити ззовні, пане Вайсманне, — озвався той до прибулого, — такі нові правила.
Сторож, хоч старий і сивобородий, але поставу мав рівну, як у вишколеного вояка. Зрештою, нічого дивного. Цей чоловік був військовим емеритом і ще десять чи п’ятнадцять років тому носив унтерофіцерський мундир. На гостей дивився трохи зверхньо й говорив таким тоном, ніби віддав накази новобранцям. Вайсманн його недолюблював і намагався спілкуватися з ним якомога менше. Тому й зараз не сперечався і слухняно залишив авто поза брамою, попросивши тільки, аби той, не зволікаючи, повідомив про його приїзд.
— Звісно, повідомлю, пане Вайсманне, — відповів колишній унтер. — А ви тим часом ідіть до будинку й почекайте в передпокої.
Знову це прозвучало як наказ. «Щоб тобі заціпило, старе хамло», — сердито подумав гість і рушив мощеною алеєю до високого ґанку. При цьому йому здалося, що крок його раптом зробився ритмічним і чітким, майже як стройовий.
У вітальні виявилося холодно, мов у погребі, тому Вайсманн залишив на собі пальто, знявши тільки кашкета, шарф і рукавиці. Камін тут не розпалювали, схоже, давно, чи то сподіваючись на весняне потепління, чи заощаджуючи дрова. Залишки попелу в ньому були схожими на закам’янілості з музею прадавньої природи, а довжелезна кочерга, що стояла поруч, здавалася непотрібним і випадково забутим тут предметом.
Попри те що у вітальні стояло кілька стільців, довкола прямокутного столу, призначеного, мабуть, для спільної трапези чи ділових обговорень, гість вирішив почекати на прийом стоячи. Він підійшов до вікна і трохи ширше відхилив важкі запилюжені портьєри. З протилежного боку шибки був похмурий, але доглянутий сад. Кілька старих яблунь, розлогі вишні й акуратні кущі смородини. Найпевніше, за садом також доглядає сторож. Той самий жорсткий унтер у відставці. Щойно Вайсманн подумав про нього, як тієї ж миті той сам зайшов до передпокою.
— Пан майор чекає на вас, — коротко повідомив старий служака.
— Прекрасно, — відповів гість, і, не дивлячись більше на нього, зайшов до сусіднього покою.
Той, кого сторож назвав майором, не мав на собі військового мундира. Чоловік був одягнений у звичайний твідовий костюм з вузькою, нерівно зав’язаною краваткою. При появі гостя неспішно підвівся з-за столу й простягнув йому руку для привітання. Після цього вказав прибулому на стілець.
— Не чекав вас, — прямолінійно, проте без жодної неприязні сказав майор, знову сівши за стіл і відкинувшись на спинку стільця. Той жалібно заскрипів під його масивним атлетичним тілом.
— Не скажу, що й сам збирався покинути до дідька сьогоднішню роботу і пхатися в це задуп’я, пане Фішере, — з образою в голосі відповів ювелір, — приємності для мене в цьому вкрай мало.
— Ну-ну, пане Вайсманне, — примирливо промовив майор, — не ображайтесь. Я сказав, не подумавши. Бажаєте чаю?
Гість уявив, як чай готує той самий унтер, і поспішно відмовився. Фішер, здавалося, вгадав його думки.
— То, може, трохи бренді? — запропонував він. — Я попрошу Клавдію нам принести.
— Клавдія також тут? — здивувався ювелір.
— Так, пане Вайсманне. Скажу більше: ледь не весь Третій відділ[11] зараз під Баденом…
Майор на хвилину вийшов з кабінету. Власне, це справді був його кабінет, хоч це приміщення нагадувало радше бібліотеку.
Книжкові полиці стояли вздовж усіх чотирьох стін і навіть затуляли частину вікна за спиною Фішера. І зовсім не тому, що майор, заступник директора Управління прусської військової розвідки, полюбляв читати. Книжки добре поглинали звук, тож мовців у кабінеті було доволі важко підслухати ззовні. І, звісно ж, за книжковою полицею зручно ховати потаємні двері, а між самими фоліантами — документи та зброю.
Вайсманн також знав, що майор тільки на позір недбало вийшов за двері й лишив гостя самого в кабінеті. Чоловік майже фізично відчував, як його зараз свердлить уважний погляд звідкілясь з-за тих книжок. От хоча би з тієї щілини між масивним зібранням енциклопедистів[12] і раритетним виданням «Божественної комедії» Данте. Жоден, навіть найменший, рух прибулого не залишиться непоміченим. Що вже й казати про яку-небудь дію. Тому Вайсманн сидів нерухомо, як статуя, аж доки не повернувся
