Експрес до Ґаліції - Богдан Вікторович Коломійчук

Піллер схопився з крісла і став як укопаний, не знаючи, як йому бути далі. Італієць також звівся на ноги. Якусь мить вони просто дивилися один на одного, а тоді Салтіні рвучко подався до дверей, замкнув їх, а ключ поклав до кишені піджака. 

— Ви звідси не вийдете, добродію, доки ми не домовимося, — ​повідомив він швейцарцю. 

— Відколи це у видавців такі мафіозні методи? — ​запитав Піллер. 

— Що вдієш, — ​розвів руками Салтіні, — ​ринок жорсткий, на полицях купа дешевих французьких романів, читачу не догодиш, влада дере податків три шкури, тож доводиться отак — ​перекладача до стіни. 

— І що ви зробите? — ​злякано перепитав швейцарець. 

— М’яко переконаю вас пристати на мої умови. 

— А як же авторка? 

— Їй ми подаруємо один друкований примірник. А рукопис — скажете, що загубили. 

Не довго думаючи, Піллер кинувся до балконних дверей, де ще кілька хвилин тому стояв Салтіні. 

— Зупиніться, чорт забирай! — ​почув він за спиною його голос, проте не зважав і щосили наліг на дверну ручку. Вона не піддалася. Він спробував відчинити двері ще раз і ще раз, проте марно. Почув, як італієць наближається до нього, а тоді раптом згадав про свій револьвер. Миттю сягнув рукою до кишені й вихопив звідти «Шмідта». Попри хвилювання, зумів зняти зброю з запобіжника, після цього наставив її на Салтіні. Італієць спинився за якихось два кроки від нього. 

— Ані руш! — ​наказав лисому Піллер, з насолодою помітивши, як у того від подиву відвисла щелепа. 

— Ви збожеволіли? — ​промовив той. — ​Брати зброю на літературні перемовини? 

— Ви ж самі кажете, що справа ця небезпечна, — ​криво посміхнувся швейцарець, — ​особливо якщо маєш справу з псевдовидавцем. 

— Це ви про що? — ​на обличчі Салтіні спалахнуло обурення. 

— Годі комедій! Ви схожі радше на костолома з дешевої кнайпи, ніж на людину з книжкового світу, — ​кинув йому Піллер. — ​І звідки у вас така добра німецька? 

— По-вашому, італієць не може знати німецької? 

— Звісно, що може. Але навряд чи говоритиме з баварським акцентом! 

Салтіні раптом зітхнув і посміхаючись кивнув головою. Мовби у дружньому товаристві хтось розгадав його хитру загадку. 

— Австрійським, — ​уточнив він. 

— Що? — ​не зрозумів Піллер. 

— У мене радше австрійський акцент. Я родом із Зальцбурга і ніколи не був у Баварії. 

Вчергове запанувала мовчанка. Піллер не опускав зброю, але гарячково намагався придумати, як найкраще вчинити в цій ситуації. Найгірше — ​що рукопис він лишив на столі, і щоб знову до нього дістатися, мусив би пройти повз цього здорованя. 

Десь під ними хтось почав грати на фортепіано. Піллер навіть упізнав мелодію — ​Шуберт, «Соната ля-мажор», друга частина, «Анданте». Пригадується, його дружина вважала цей твір найдосконалішим фортепіанним твором. Він не погоджувався, хоча також любив Шуберта. Іноді в них доходило до суперечок… Це ж треба, сперечатися через музику! І чи існує в цьому світі краща причина для суперечки? 

Салтіні раптом зробив різкий крок до нього, і швейцарець майже рефлекторно натиснув на спуст. Гримнув постріл, заглушивши сонату, розбивши її на друзки, мов кришталеву вазу. Італієць пригнувся, куля його не зачепила. Піллеру від цього навіть полегшало. Проте тієї ж миті він помітив, як здоровило також вихопив зброю й одразу, не вагаючись, вистрілив у нього. Це, власне, й усе, що побачив перед смертю Антон Піллер. 

Його тіло, відкинуте пострілом, продавило скло балконних дверей і перехилилося через низьку балюстраду. Трохи так повисівши, зрештою сторчголов полетіло в канал, де, здійнявши купу бризок, завмерло і мирно подалося далі за течією. 

Місце тут було напрочуд гарне й безлюдне. 

ІІ 

Баден 

Нічні чергування молодий асистент Фелікс Краут ненавидів понад усе. Він знав, що всім асистентам доктора Ріцке доводиться чергувати вночі біля цих психів, знав тоді, коли випрошував для себе місце в тутешній лікарні. Ба більше, ще студіюючи медицину в Дюссельдорфі, добре усвідомлював, що спочатку доведеться виконувати найнуднішу й найбруднішу роботу, проте підготувати себе не зумів. Вдень час минав швидко. Доктор був трудоголіком, а тому з головою пірнав у роботу, змушуючи до того самого й підлеглих. Іноді Феліксові здавалося, що промайнула тільки година, а тоді з подивом помічав, що вже закінчується день. Асистент любив медицину, був удячний доктору Ріцке за можливість працювати й вчитися, але ці проклятущі нічні чергування ненавидів усією душею. 

Воно, зрештою, й не дивно. Фелікс мав заледве двадцять п’ять років і ночі волів би проводити під ковдрою зі своєю Ґретою, аніж наодинці в затхлій комірчині, що гордо йменувалася його кабінетом. Спати тут було ніде, хіба що сидячи й спершись руками на стіл. П’ять разів за нічну зміну в товаристві двох санітарів йому доводилося робити обхід. Усі тридцять палат «Психіатричної клініки святого Климента», в кожну з яких слід було обережно зазирнути, аби переконатися, що з хворими все гаразд, і водночас не потривожити їхнього сну. 

До першого за цю ніч огляду лишалося двадцять хвилин. Достатньо часу, аби заварити чергову каву, і замало, щоб трохи подрімати за столом. Цікаво, що робить зараз його Ґрета? В нічні зміни, окрім маруди й утоми, його ще шалено мучили ревнощі. А що коли його двадцятирічна дружина спить з іншим? Ці думки гризли його зсередини, й щоразу він ледве стримувався, аби притьмом не помчати додому. 

Злі язики не втомлювалися повторювати, що вона надто гарна для нього. Надто струнка, надто пишногруда, надто соковита. Або ж він надто хирлявий, сутулий і надто ревнивий. Кохаючись із нею, Фелікс намагався вдивлятися Ґреті в обличчя. Чи достатньо їй добре? Чи достатньо вона задоволена? І кожного разу йому здавалося, що ні… Що його можливостей їй замало. Любовних і, по щирості, фінансових. Жили вони без особливої розкоші. 

Кава трохи збадьорила, і коли в двері постукав санітар, Краут почувався значно краще. Він вхопив список пацієнтів і вийшов у коридор. Санітари стовбичили під стіною, мов два големи, не кажучи ані слова й дивлячись прямо перед собою. Без сумніву, їм також понад усе хотілося спати. 

— Ну гаразд, панове, — ​ніби переконуючи їх у необхідності цієї справи, промовив асистент, — ​хутко пройдемося і знову по своїх норах. 

Після цього рушив уздовж лікарняного коридору, ледь-ледь освітленого тьмяним електричним світлом. Більшість пацієнтів спали, дехто мовчки сидів на ліжку й розглядав стіну перед собою, ще один стиха вів монолог. Загалом, як подумав Краут, ніч мала бути спокійною. 

Підходячи до палати під номером 28, асистент