Експрес до Ґаліції - Богдан Вікторович Коломійчук
— Так, на мене… — відповів Піллер. — Але…
— Сеньйор Салтіні просив, щоб ви піднялися нагору, до готелю. Він чекатиме на вас у кімнаті 77.
«Отже, Салтіні вирішив, що внизу занадто багато вух», — майнула в Антона думка.
Він мовчки кивнув у відповідь і попрямував до сходів, глянувши чомусь наостанок на чи то англійців, чи то американців, що й далі балакали про своє і не звертали на них із кельнером жодної уваги. Здавалося, Піллеру було цікаво, скільки бобів, яєчні й хліба лишилось у них на столі. Не надто багато. Найпевніше, ці двоє, попри вік, не скаржилися на поганий апетит.
Потрібні двері у напівтемному коридорі вдалося відшукати не відразу. Швейцарець зауважив подумки з неабиякою прикрістю, що пошуки зайняли в нього не менше десяти хвилин. Отже, на зустріч він запізниться приблизно хвилин на п’ять.
Чоловік постукав, і з того боку грубуватий голос запросив його увійти. Номер 77 виявився чимось на кшталт тутешнього люксу, де в просторому передпокої спиною до балконних дверей на нього чекав Доменіко Салтіні. Між ним і Піллером стояв журнальний столик, на якому в попільниці диміли залишки двох сигарет. Мабуть, саме стільки встиг викурити італієць, доки Піллер ішов сюди з ресторану. Біля столика стояли два широкі крісла. Швейцарець уперше відчув, що добряче находився за цей ранок, тому вони видалися йому навіть привабливими.
Салтіні був чоловіком високого зросту і кремезної, як у борця, статури. Мав коротку міцну шию, на якій трималася цілковито лиса голова. Піллер спробував розгледіти обличчя, проте зробити це було важко — заважало вранішнє світло, що пробивалося в того з-за спини. Втім, чоловік із дещо несподіваною люб’язністю зробив кілька кроків назустріч гостю й простягнув руку для привітання. Коли обличчя його опинилося ближче, швейцарець з подивом побачив, що воно не позбавлене приємних рис. І навіть світилося привітністю. Зіпсувати це враження міг тільки зламаний ніс. Такий, що зазвичай мають кулачні бійці або вуличні шукачі пригод.
— Радий зустрітися, пане Піллере! — широко усміхаючись, промовив Салтіні. Він говорив чомусь німецькою, причому зовсім без акценту. Антона це трохи здивувало і, відповівши на привітання, він одразу ж зауважив:
— У вас перфектна вимова, пане Салтіні.
— Вимова? — не зрозумів той. — Що ви маєте на увазі?
— Я гадав, ми говоритимемо італійською.
— Он як? Що ж, втім… Якщо ваша ласка, давайте продовжимо німецькою.
На цих словах Салтіні жестом запросив Піллера сісти.
«Але ж цей рукопис я переклав для вас саме з німецької, — ледь не вирвалось у швейцарця, — на біса вам знадобилися мої послуги, якщо ви могли прочитати його і без мого посередництва?..»
— Бачу, ви принесли те, про що ми домовлялися, — вдоволено сказав Салтіні, кивнувши на папери в руках Піллера.
— Так, — відповів той, відчувши, як недоречно в нього почав хрипіти голос. — І якщо ваше видавництво й надалі зацікавлене…
— Звісно, що зацікавлене, — перебив Салтіні. — Більше того, ми одразу виплатимо вам суму, яку обіцяли.
Нарешті замість неспокою швейцарець відчув щось подібне до радості й полегшення. Італієць запропонував йому сигарету, і той з удячністю її прийняв. На кілька секунд, поки чоловіки закурювали, в передпокої панувала тиша. «Дуже непогані «Eckstein«, — подумав Піллер, впізнавши етикетку на пачці й з приємністю затягуючи дим глибоко в легені, — італійці, виявляється, також поціновувачі німецького тютюну…» Він поклав рукопис на столик і став чекати, доки видавець захоче його переглянути. Проте Салтіні тільки покосився на нього крізь пелену диму й критично гмикнув, зауваживши на ньому сліди венеційського болота.
— Гроші я маю при собі, — продовжив італієць, стежачи тепер, як від його слів змінюється обличчя Піллера.
— Радий це чути, — промовив швейцарець.
— Втім, є одна умова… — сказавши це, Салтіні відкинувся на спинку крісла й заклав ногу на ногу. Потім підніс до рота цигарку й стиснув її своїми тонкими акуратними губами. Ці губи не пасували до його лисого черепа і зламаного носа. Здавалося, на цьому обличчі вони опинились випадково.
«Яка ще, до дідька, умова», — швейцарець відчув, що знову нервується, проте залишив ці слова при собі.
— Насправді нічого надзвичайного, — поспішив заспокоїти його співрозмовник, і слова вилітали з його рота слідом за темно-синім цигарковим димом. — Мені потрібен оригінал цього рукопису.
— Але… але я не маю його при собі, — відповів Піллер.
— Звісно, що ні, — посміхнувся Салтіні, — я бачу, що ви прийшли сюди лише зі своїм перекладом. Оригінал, мабуть, залишився в готелі.
Швейцарець заперечливо хитнув головою.
— Оригінал залишився у Цюриху, — сказав він.
Запала мовчанка, яку зрештою порушив сам Піллер:
— Послухайте, пане Салтіні… Все це якось дивно. У жодному листі ви не згадували, що вам потрібен оригінал твору, — заговорив він, — та навіть якби й згадували, боюся, що це неможливо. Адже рукопис мені довірила сама авторка, і не пізніше, ніж за два місяці я мушу надіслати його їй назад до Ґаліції… Ми домовлялися, що я перекладу текст італійською й передам його вам у домовлений час. Себто сьогодні… Я день і ніч працював, аби встигнути! Витратив останні гроші на квиток до Венеції, аж тут виявляється…
Видавець примирливим жестом, виставивши перед собою долоню, зупинив його емоційну промову.
— Маєте рацію, пане Піллере, — сказав Салтіні, — визнаю, усіх умов я вам не повідомив. Проте, як мені здається, двоє інтеліґентних людей завжди можуть домовитись. Я, скажімо, готовий подвоїти суму вашого гонорару, аби компенсувати це непорозуміння. Що скажете?
Піллер важко ковтнув слину.
— Не знаю, чи ви почули, пане Салтіні, — промовив він, — я сказав, що авторський рукопис залишився у Швейцарії.
— У вашому помешканні?
— Ні, в надійнішому місці.
— На бога, пане Піллере! Ми живемо в прогресивні часи! — раптом вигукнув італієць. — Відправте додому телеграму, попросіть кого-небудь вислати вам цей бісів рукопис до Венеції поштою. Звісно, ви не завтра отримаєте посилку, доведеться трохи почекати, але всі витрати, пов’язані з вашим перебуванням у Венеції, я беру на себе.
— Чому вам так потрібен оригінал? — поцікавився швейцарець. — Ви не довіряєте моєму перекладу?
Загасивши недопалок, він дістав з кишені хустинку й протер спітніле чоло.
— Ну, що ви! Звісно, довіряю, — запевнив Салтіні.
— То в чому річ?
— Це професійна таємниця, пане Піллере. Дозвольте її не відкривати, — голос видавця став категоричнішим і навіть жорсткішим. — Просто зробіть те, що прошу.
— Я вже казав, я дав слово авторці…
— Хай йому біс! — Салтіні несподівано ляснув рукою по стільниці. Від його врівноваженості не залишилося і сліду.
