Експрес до Ґаліції - Богдан Вікторович Коломійчук

— Що ви цим хочете сказати? 

— Що Сафронський, найпевніше, щасливо дожив до наших днів. 

Слова комісара, сказані упівголоса, прогриміли, мов грім. Самковський і Фельнер зблідли так, ніби скелет на столі раптом почав рухатись. 

— Тобто його смерть була інсценізацією? — ​перепитав ад’юнкт. 

— Я в цьому переконаний. 

— Але хто розіграв цю комедію? 

— Він сам. Як розповів мені оберкомісар Кронфельд, той, що вів цю справу, в майора були велетенські борги. Тож лишалося або зникнути, або гнити у в’язниці. У випадку смерті боржника закон стає поблажливішим до його родичів, що переймають боргові зобов’язання. Цим Сафронський і скористався. Його вдова, схоже, продала всі коштовності й дорогі меблі, які мала, розрахувавшись таким чином з усіма кредитними спілками. Хоч, може, й не сповна, і борги цього живого мерця досі висять над нею, мов Дамоклів меч… 

— Якщо майор і справді не помер, то де він зараз? — ​промовив доктор. 

— А ось це і я хотів би знати, — ​сказав Вістович. 

Була вже шоста, й чоловіки, не допивши свого вина, розійшлися. Вістович вирішив не брати фіакра. Хотілося пройтися майже безлюдною вулицею до середмістя, щоб думки краще повкладалися в голові. Його роздуми перервав гучний дзвін на вежі Бернардинського монастиря. Вірних скликали на вечірню месу. Мовби здивувавшись тому, як швидко він опинився в цій частині міста, комісар роззирнувся й пришвидшив крок. Перетнув Валову й через Галицьку швидко вийшов на Ринок. За кілька хвилин комісар уже був у своєму помешканні на Вірменській. 

Всередині він довго не затримався. Знайшов рукопис, який у поїзді йому читала Маґда, поклав його у портфель і, замкнувши двері, знову вийшов на вулицю. Спогади про цю жінку знову нестерпно обпекли, тому думка, що сьогодні він позбудеться нарешті цих паперів, по-своєму тішила. 

На рецепції готелю «Метрополь» він попросив повідомити про свій візит постояльця на прізвище фон Шпрегорф, а сам вмостився за столиком у вестибюлі й попросив кельнера принести йому гербати, яблучного штруделя і чарку коньяку. Комісару здавалося, що міністр буде спускатися довго, зрештою, невідомо, чи він у цей час перебуває в номері, можливо, його ще шукатимуть, а тому часу, аби так-сяк перебити голод, у нього буде достатньо. Втім, як не прикро, але вже за десять хвилин Вістович почув за своїм лівим плечем його тріскучий голос: 

— Bon Appétit, пане комісаре! 

Поліціянт був змушений поспіхом прожувати кавалок штруделя й ковтнути його, ледь при цьому не вдавившись. Постоялець і гість потиснули руки. Тоді фон Шпрегорф знаком попросив кельнера принести йому такий же коньяк, що мав перед собою Вістович. 

— Тут можна вільно говорити? — ​запитав комісар. 

Міністр кивнув. 

— За десять хвилин прийде піаніст, тож будьте певні, нас ніхто не підслухає. Рецепціоніст і кельнер тут порядні й не підслуховують. За три дні я в цьому переконався. 

— Сьогодні останній день з відведеного мені терміну, тож я мушу відзвітуватись перед вами, — ​почав Вістович. — ​Новини у мене для вас переважно хороші. 

— Зізнаюся, я вже думав, що у вас нічого не вийшло, — ​усміхнувшись, сказав міністр, — ​радий, що помилився. 

Вони закурили й дочекалися, доки офіціант принесе фон Шпрегорфу замовлення. 

— Почну з того, що єдиний примірник рукопису італійською в мене. І я готовий передати його вам, — ​сказав комісар і витягнув папери з портфеля. 

— Жартуєте? — ​зрадів міністр. — ​Повірити не можу… А як щодо оригіналу? 

— Оригінал в єдиному екземплярі зберігається в Цюриху. У мене є адреса. 

— Чудово! — ​похвалив фон Шпрегорф. — ​Шкода тільки, що Цюрих так далеко… Ви бачились із Сапфо? 

Комісар кивнув. 

— І як вона? 

— Не сказав би, що добре. Живе без особливої розкоші. 

Фон Шпрегорф відвів погляд і спрямував його у свій коньяк. Тим часом у вестибюлі почулися звуки рояля. Піаніст і справді почав роботу рівно о сьомій. 

— Третій день його слухаю, — ​сказав міністр. — ​Блискучий виконавець і до того ж з прекрасним репертуаром. 

— Є ще одна річ, яку ви мусите знати, — ​продовжив Вістович, не підтримавши його теми. — ​Чоловік пані Сафронської, найпевніше, живий. 

Фон Шрегорф вирячився так, що очі його, здавалось, от‑от опиняться на лобі. 

— Що ви таке кажете? 

— У мене є докази, з якими я принагідно вас ознайомлю. 

— Авжеж, чорт забирай! 

— Майор інсценував свою смерть, щоб позбутися боргів, у які заліз по самі вуха. Обставини сприяли: ходили чутки про ваш роман із його дружиною. Отже, всі підозри впали одразу на Ельвіру. Мовляв, осліплена коханням, спровадила на той світ чоловіка… Сафронський таким чином помстився їй і позбувся кредиторів. Одним каменем поцілив двох птахів. 

— І де він тепер? 

— Цього я ще не знаю. Але в мене є підстави підозрювати, що помститися він хотів не лише їй, але й вам і всій поліції, яку ви представляєте. Доки ви, пане міністре, були у Відні, помста видавалася неможливою. Аж ось повідомляється про ваш візит до Лемберга. 

— Хочете сказати, що недавні вбивства поліціянтів — ​це його рук справа і мені слід остерігатися? — ​перепитав фон Шпрегорф. 

— Радше вам слід якнайшвидше покинути наше місто, — ​уточнив Вістович, — ​така моя порада. Бо надто дивно вже дії маніяка фактично збіглися в часі з вашим тут перебуванням. 

— Я збирався виїхати вранці. 

— Правильне рішення. 

— Але тепер залишусь надовше. Якщо йому потрібен я, то міністр поліції не тікатиме. 

Фон Шпрегорф підвівся. Вістович також. 

— Шукайте його, — ​сказав міністр. — ​Якщо буде потрібна моя допомога, зв’яжіться зі мною через тутешню рецепцію. 

Залишивши на столі гроші за випивку, він рушив до сходів і піднявся ними нагору. Тепер комісар міг спокійно доїсти свій штрудель. Щоправда, той смакував йому вже значно менше. 

За чверть години Вістович неохоче поплентався додому. З одного боку, втома пробирала його до самих кісток й хотілося виспатись як слід, а з іншого — ​помешкання в цю пору було сирим і порожнім. 

Саме тому вечірній візит Бейли став для нього спасінням від самотньої нудьги. Побачивши її на порозі з акуратним кошичком в руках, у який складають зазвичай наїдки для посиденьок на природі, комісар засяяв від щастя і, щойно повісивши її пальто й капелюшок на металевий вішак, заходився розпалювати дрова в п’єцу. 

Жінка критично роззирнулася. 

— У тебе знову безлад, — ​сказала вона з докором. 

Після цього розпакувала кошик. На столі з’явились кармонадлі з гірчицею і салатою, свіжий хліб, сир і шматок вудженини. 

Вістович промовисто ковтнув слину й приніс із кухні посуд. Переклав усе з пакунків на тарілки. 

— Отже, я правильно здогадувалася. Ти не вечеряв, — ​засміялась гостя. 

— З’їв штруделя, розмовляючи з міністром поліції. 

— Маєш талант добирати товариство. 

Обоє засміялися. Після вечері, не запалюючи світла, пили трав’яну гербату. Вістович