Експрес до Ґаліції - Богдан Вікторович Коломійчук

Комісар підвівся й вдячно подивився на доктора. Руки в того тремтіли, мов у лихоманці. Врешті, він мусив сісти й розв’язати краватку. Кронфельд, здавалося, перетворився на статую. Обличчя мав сіро-кам’яне, погляд був спрямований кудись у темне вікно. 

— Навіщо ви приховували його злочини, пане оберкомісаре? — ​запитав Вістович. 

— Навряд чи ви зрозумієте, — ​відповів той могильним голосом. 

— Так чи інакше, вам доведеться розповісти. 

Кронфельд зморщив чоло, ніби від болю, якого йому завдавали спогади, а тоді почав: 

— У 60-х я познайомився з Алоїзом, коли той ще навчався в Академії медицини. Він був товариським і веселим хлопцем. Обожнював спорт, особливо фехтування й сават[107]. Власне, рівних йому не було ані в дружніх поєдинках, ані у вуличних бійках, котрих у мої часи не бракувало щодня… Я навчався в кадетській школі[108], проте після закінчення пішов служити не в армію, а в поліцію. Алоїз по закінченню студій спершу намагався розпочати приватну практику, а коли не вдалося, попросився в поліцію. Там роботи для лікаря було предостатньо. За кілька років на науковій конференції у Відні він уперше почув про оптографію і став гарячим прибічником цієї теорії. Вона видавалася направду прогресивною. Уявіть лише, наскільки б зросла ефективність криміналістики, якби портрет убивці можна було буквально розгледіти в очах жертви. Тодішній поліційний директор усіляко його підтримав і навіть створив спеціально для нього посаду штатного оптографа. Крім того, дозволив проводити наукові дослідження в цій галузі… По-моєму, саме тоді Алоїз і почав потроху божеволіти. 

— Чому? — ​запитав комісар. 

— Уявіть собі, що це були за дослідження. Сотні трупів людей, тварин і рептилій, з чиїх голів йому доводилося витягати очі й намагатися проявити фотографічним методом їхні сітківки. Звісна річ, експерименти були приречені на провал. Директор поплатився посадою. Алоїза затаврували як шарлатана й вигнали з Бюро… Мені, щоправда, вдалося забрати його до себе у відділ. Людей у кримінальній поліції завжди бракувало, тому керівництво закрило очі на його скандальне минуле. Алоїзові навіть присвоїли чин асистента поліції. 

Одного разу ми з ним викрили підпільну лабораторію з виробництва пороху. Хтось із злочинців запалив сірника, й стався вибух. Тоді Алоїз накрив мене собою. Можливо, віддячив за те, що свого часу я не кинув його напризволяще. 

Так чи інак, відтоді він майже оглух, але бездоганно навчився відчувати вібрації предметів, стін, підлоги й навіть землі. Це унікальна здатність, яка дозволила йому в подальшому пристосуватися до навколишнього світу. 

— І вбивати, непомітно підкрадаючись до жертви, — ​додав Вістович. 

— Новий поліційний директор невдовзі пригадав Алоїзові його ганьбу і, висміявши привселюдно на поліційних зборах, звільнив. За місяць я також подав рапорт на звільнення. На той час мені вже дістався у спадок цей будинок, а доходу від акцій вистачало, щоб утримувати його в належному стані й більш-менш достойно жити. Тут мені й спало на думку врятувати свого друга знову й узяти до себе камердинером. 

— Коли вам стало відомо, що ваш слуга мстить колишнім кривдникам? — ​після мовчанки запитав Вістович. 

— На наступний день після того, як у газетах написали про перше вбивство, я помітив, що зник мій гарнітур. Потім я знайшов його вичищеним у своїй шафі, але на підкладці залишилася кров. 

— Чому він узяв ваш одяг? 

— Бо в нього давно не було нічого, крім лівреї. Одне з його дивацтв — ​він не купував собі одягу, хоч я вчасно платив зарплатню. 

— Схоже, цей ваш друг до останнього вірив у свою псевдонаукову теорію, — ​озвався Фельнер. — ​Адже сам боявся залишитися в очах своїх жертв. 

— Навряд чи ви знаєте, що таке одержимість, — ​відповів Кронфельд. — ​Вона спочатку живить розум, а потім сама стає розумом… 

Епілог

Броди, кордон Австро-Угорщини та Росії 

Ніч була прохолодною. Загін солдатів-прикордонників, загорнувшись у плащі, палив самокрути, додаючи до запаху вологої ночі сморід дешевого курива. За десяток кроків від нього мерехтіло два ліхтарі, які освічували будку вартового і темно-зелений шлагбаум поперек витоптаної ґрунтової дороги. Праворуч від нього чулося кумкання жаб у поближніх болотах, ліворуч — ​скреготіла залізом станція «Броди». 

Від нудного чекання солдатам та їхньому унтерофіцеру потроху вривався терпець. Уже годину вони стовбичили тут невідомо для чого замість того, щоб відіспатися в касарні після важкого дня. Втім, наказано було чекати. 

За квадранс на станцію прибув локомотив з кількома вагонами, й солдати пожвавішали. Найпевніше, доведеться його зараз перевірити, а після цього їм нарешті дозволять відбій. З гурту вийшов капрал і подався в бік станції за подальшими інструкціями. Повернувся звідти за десять хвилин понурий і роздратований — ​наказано чекати далі, а потім перейти під командування полковника, що прибув якраз із Лемберга. 

Невдовзі з вагона й справді вийшов офіцер, за ним двоє чоловіків із руками, закладеними за спину, потім двоє конвоїрів і ще один кремезний тип у цивільному. Усі вони рушили в бік загону. 

Солдати виструнчилися. Старший відмельдував полковнику про готовність до наказів. 

— Як ми знатимемо, коли починати? — ​стишено запитав полковник у цивільного. 

— Починати слід просто зараз, пане Редль, — ​відповів той. — ​Нашими полоненими з того боку цікавляться на найвищому рівні. Тож запізнень з їхнього боку не буде. 

Він запалив сірника й підніс до годинника. 

— Друга тридцять. Чудово… — ​сказав він. 

— Ви робите помилку, Фішере, — ​озвався раптом один із бранців. — ​З мене вам було б більше користі тут. 

— Хіба ви не хочете повернутися на батьківщину, пане Орлов? — ​з удаваною турботою в голосі проказав майор. — ​Збадьоріться. Ще трохи, й ви з паном Груммом будете під надійною опікою вашого царя-батюшки… 

Граф з огидою сплюнув у темряву. 

— Ну все, пора, — ​наказав Фішер. — ​Ведіть їх за шлагбаум, полковнику, і приймайте панство з того боку. 

Редль дав короткі інструкції солдатам, і вони, оточивши ув’язнених, рушили до прикордонного переходу. За якусь мить з протилежного боку також з’явився військовий загін. Обмін минув швидко. Уже невдовзі Орлов і Грумм опинилися в руках росіян, а на австрійський бік зайшло двоє чоловіків і жінка. Руки їхні були вільні, а не в кайданках, як у тих, на кого їх обміняли. 

Фішер підійшов до них, і якийсь час вони тихо розмовляли. Потім особисто провів їх до станції, де прибулими заопікувався начальник. Їх нагодували й видали куфери з речама. За кілька хвилин усі троє рушили до поїзда. 

— Хто ці люди? — ​запитав Редль, коли вони з Фішером