Маятник Фуко - Умберто Еко
і гарні руки ці плетуть вінка.
(Данте, «Чистилище», XXVII, 100–102)[110]
Лія. Я вже втратив надію знову побачити її, але я міг і ніколи її не зустріти, а це було б гірше. Я б хотів, аби вона була тут і тримала мене за руку, поки я відтворюю всі етапи своєї погуби. Адже вона мені говорила. Але вона має залишитися поза цією історією, вона і дитя. Сподіваюся, вони відкладуть приїзд, приїдуть, коли буде вже по всьому, як би все не закінчилося.
Це було 16 липня 1981 року. Мілан починав безлюдніти, довідковий відділ бібліотеки був майже порожній.
«Послухай, сто дев'ятий том збиралася взяти я».
«Тоді чому ж ти залишила його на полиці?»
«Я пішла до стола поглянути в нотатки».
«Це не виправдання».
Вона зухвало попрямувала зі своїм томом до стола. Я вмостився навпроти, намагаючись роздивитися її обличчя.
«Як тобі вдається читати, якщо це не абетка Брайля?» запитав я.
Вона підвела голову, і я справді не міг зрозуміти, чи це лице чи потилиця.
«Що?» запитала вона. «A-а, я чудово бачу крізь нього». Але кажучи це, відвела свою гриву. В неї були зелені очі.
«У тебе зелені очі», сказав я їй.
«Авжеж. А що? Це погано?»
«Навпаки. Побільше б таких».
Ось так усе й почалося. «Їж, ти ж худий, як тріска», сказала вона мені за вечерею. Опівночі ми все ще сиділи у грецькому ресторані неподалік від Піладе, свічка в шийці пляшки майже повністю розтопилася, а ми розповідали один одному про все. Ми займалися майже такою самою роботою, вона переглядала статті для енциклопедії.
Мені здалося, що я мушу щось їй сказати. О пів на першу вона відвела свою гриву, щоб краще мене бачити, а я націлився у неї вказівним пальцем, тримаючи великий сторчма: «Пім».
«Дивно», сказала вона, «я теж».
І так ми стали одним тілом, і від того вечора я був для неї Пімом.
Ми не могли дозволити собі нового помешкання, я спав у неї, а вона часто залишалася зі мною в офісі або вирушала на лови, адже краще від мене вміла йти по наших слідах і часто підказувала мені цінні пов’язання.
«Як на мене, наша картка з розенкройцерами напівпорожня», говорила вона мені.
«Я думаю повернутися до неї на днях, це мої бразилійські нотатки…»
«Ну тоді не забудь внести посилання на Єйтса».
«До чого тут Єйтс?»
«А до того. Я отут прочитала, що він належав до розенкройцерського товариства, яке називалося Вранішня Зоря».
«Що б я робив без тебе?»
Я знову почав навідуватися до Піладе, адже це було щось на зразок ділової арени, де я знаходив замовників.
Одного вечора я знову зустрів Бельбо (минулими роками він, мабуть, рідко сюди заглядав, а потім знову почав навідуватися після того, як зустрів Лоренцу Пеллеґріні). Він не змінився, може, трохи більше посивів, злегка схуд, але не дуже.
Це була сердечна зустріч, якщо врахувати його обмежену експансивність. Кілька реплік про давні часи, твереза стриманість на тему останньої події, в якій ми були спільниками, та її епістолярних наслідків. Комісар Де Анджеліс більше не давав про себе чути. Хтозна, може справу здано в архів.
Я розповів йому про свою роботу і він, здавалося, зацікавився. «По суті, це те, що б хотілося робити мені, — Сем Спейд від культури, двадцять доларів денно плюс видатки».
«Але мені не трапляються таємничі й чарівні жінки, та й ніхто не приходить розповісти мені про мальтійського сокола», сказав я.
«Хтозна. Ви цим розважаєтеся?»
«Чи розважаюся?» запитав я його. І, цитуючи його ж, відповів: «Це єдина річ, яку, як мені здається, я можу робити добре».
«Good for you», відповів він.
Ми бачилися ще кілька разів, я розповів йому про свої бразилійські пригоди, але він, на мій погляд, був завжди дещо неуважний, більше, ніж звичайно. Коли Лоренци Пеллеґріні не було, він не відривав очей від дверей, а коли вона була, він неспокійно водив поглядом по барі, стежачи за її пересуваннями. Одного вечора — то було вже десь у час зачинення бару — він сказав мені, дивлячись убік: «Послухайте, можливо, ви нам знадобитеся, але не для побіжної консультації. Ви могли б присвятити нам, скажімо, кілька пополуднів на тиждень?»
«Побачимо. А в чому справа?»
«Одна металургійна фірма замовила нам книгу про метали. Розповідь в основному за допомогою ілюстрацій. Популярна, але серйозна. Розумієте, в такому-от жанрі — метали в історії людства, від залізного віку до сплавів для космічних кораблів. Нам потрібен хтось, хто б ходив по бібліотеках та архівах і шукав добрі зображення, старі мініатюри, ритини з книжок минулого століття, не знаю що ще, про ливарство або про громозвід».
«Згоден, завтра зайду до вас».
До нього підійшла Лоренца Пеллеґріні. «Ти відпровадиш мене додому?»
«Чому я?»
«Тому що ти мужчина моїх мрій».
Він почервонів, як умів червоніти тільки він, дивлячися ще більш убік. Тоді сказав: «Ось свідок». А до мене промовив: «Я мужчина її мрій. Це — Лоренца».
«Привіт».
«Привіт».
Він підвівся й прошепотів їй щось на вухо.
«Яке це має значення?» сказала вона. «Я попросила тебе відвезти мене машиною додому».
«Ага», сказав він. «Даруйте, Казобоне, я мушу попрацювати таксистом для жінки невідомо чиїх мрій».
«Дурник», сказала вона з ніжністю й поцілувала його в щоку.
36
Дозвольте мені тим часом дати пораду моєму майбутньому або теперішньому читачеві, якщо він справді меланхолік: він не повинен читати симптомів або прогнозів у наступній частині, аби вони його не збентежили, адже це може принести йому більше шкоди, ніж добра, якщо він застосовуватиме те, що читає, до себе самого… як це робить більшість меланхоліків.
(R. Burton, Anatomy of Melancholy, Oxford, 1621, Вступ)
Було очевидно, що Бельбо з Лоренцою Пеллеґріні щось пов’язувало. Я не розумів, наскільки міцно й відколи. Навіть файли в Абулафії не допомогли мені відтворити цю історію.
Приміром, файл про вечерю з доктором Ваґнером не має дати. Доктора Ваґнера Бельбо знав ще до мого від’їзду і, либонь, підтримував з ним стосунки також після початку моєї співпраці з видавництвом «Ґарамон», адже я теж із ним познайомився. Отже, ця вечеря могла відбутися або до або після вечора, який мені згадується. Якщо вона відбулася до нього, я розумію збентеження Бельбо, його стриманий розпач.
Доктора Ваґнера — австрійця, який багато років проповідував у Парижі, звідси й
