Маятник Фуко - Умберто Еко

Попервах мені було важко знову влитися у життя в Піладе. Поступово — правда, не у всі вечори, — в джунглях чужих облич я починав розпізнавати знайомі обличчя тих, хто вижив, хоч і затуманені моїми зусиллями встановити їх особу: хто працював у рекламному агентстві, хто — податковим консультантом, хто продавав книги на виплат, — але якщо раніше пропагував книги Че Ґевари, то тепер пропонував брошури про лікувальні трави, буддизм та астрологію. У них дещо заплітався язик, на голові з’явилися сиві волосини, і дивлячись, як вони тримають у руках склянку віскі, я знову побачив тих самих молодиків, що й десять років тому, коли вони повільно, по краплині за семестр, смакували свій напій.

«Чим ти займаєшся, чому більше у нас не показуєшся?» спитав мене один з них.

«У кого це — у вас?»

Він зиркнув на мене так, ніби я пропадав десь сто років: «У міському відділі культури, звичайно».

Я прогавив надто багато реплік.

Я вирішив вигадати собі роботу. Я помітив, що знаю чимало речей, не пов’язаних між собою, але зумів би поєднати їх за пару годин, відвідавши бібліотеку. Я виїхав у часи, коли належало мати теорію, і страждав від того, що її не мав. Тепер достатньо було володіти інформацією, всі були на неї ласі, і чим ця інформація менш актуальна, тим краще. Те саме стосувалося й університету, адже я зазирнув і туди, щоб подивитися, чи не міг би я десь там прилаштуватися. В авдиторіях панував спокій, студенти снували коридорами, наче примари, позичаючи один в одного погано складені бібліографії. Я ж умів скласти добру бібліографію.

Одного дня якийсь студент, що готувався до одержання диплому, прийнявши мене за доцента (тепер викладачі були того самого віку, що й студенти, а може, навпаки) запитав, що ж написав той лорд Чандос, про якого говорилося в одному курсі про циклічні кризи в економіці. Я відповів йому, що то був персонаж Гофманста- ля, а не економіст.

Того ж таки вечора я пішов на вечірку до давніх друзів і там упізнав одного суб’єкта, який працював у якомусь видавництві. Він пішов туди працювати після того, як видавництво перестало публікувати романи французьких колабораціоністів, присвятившись албанським політичним текстам. Я дізнався, що вони ще публікували політичні видання, але лише ті, які узгоджувалися з лінією уряду. Однак вони не нехтували й деякими добрими книгами з філософії. Класичними, уточнив він.

«До речі», сказав він, «ти, як філософ…»

«Дякую, на жаль, це не так».

«Облиш, свого часу ти був одним із тих, хто знав усе. Сьогодні я переглядав переклад одного твору про кризу марксизму і знайшов там цитату з якогось Ансельма Кентерберійського. Хто це такий? Я не знайшов його навіть у ‘Словнику Авторів’». Я відповів йому, що це Ансельм д’Аоста, якого англійцям забаглося назвати саме так, адже вони завжди прагнуть бути не такими, як усі.

Мене осяяло: ось моє ремесло. Я вирішив заснувати агенцію культурної інформації.

Це щось на подобу приватного детектива в галузі знання. Замість того, щоб тинятися по нічних барах та шинках, я мав би ходити по книгарнях, бібліотеках, університетських кулуарах. А потім сидіти у своєму офісі, виклавши ноги на стіл і тримаючи в руках паперовий кухлик з віскі, принесений у кульку з бару на розі. Хтось телефонує тобі й каже: «Я перекладаю одну книгу і оце наштовхнувся на якогось — чи якихось — мутакаллеміні. Ніяк не дошукаюся, що воно таке».

Ти теж цього не знаєш, але дарма, просиш три дні часу. Йдеш покопирсатися в каталозі бібліотеки, пригощаєш сигаретою суб’єкта з бібліографічного відділу, і так натрапляєш на слід. Увечорі ти запрошуєш до бару асистента кафедри ісламістики, ставиш йому пиво, одне, друге, у того слабне контроль і він задурно дає тобі бажану інформацію. Тоді ти телефонуєш до клієнта: «Отож, мутакаллеміні — це радикальні мусульманські богослови часів Авіценни, вони твердили, що світ є, так би мовити, пиловою хмарою випадків і згущується у форми лише завдяки миттєвій і тимчасовій дії божественної волі. Достатньо, щоб Бог на мить загавився — і всесвіт розвалиться. Чиста анархія атомів без сенсу. Достатньо? Я працював над цим три дні, визначте самі, скільки мені належиться».

Мені пощастило знайти дві кімнати з кухонькою у старому будинку на периферії; колись, мабуть, то була фабрика, одне крило якої було призначене для контори. Усі помешкання, які там було влаштовано, виходили в один довгий коридор: моя квартира була між агенцією нерухомости та робітнею набивача опудал тварин (А. Салон — таксідерміст, було на вивісці). Мені здавалося, що я в американському хмарочосі 30-х років, мені бракувало тільки скляних дверей, щоб почувати себе Марловом. У другій кімнаті я поставив тапчан, а при вході влаштував офіс. У двох рядах стелажів я розклав атласи, енциклопедії, каталоги, які потроху скуповував. Спочатку мені довелося піти на компроміс зі своїм сумлінням і писати також дипломні роботи безпорадним студентам. Це було неважко, вистачало переписати дипломні роботи десятилітньої давности. Крім того, приятелі-видавці надсилали мені для читання рукописи та іноземні книги, — звичайно, найменш цікаві і за скромну плату.

Але я нагромаджував досвід та інформацію, не викидаючи нічого. Я все заносив у каталог. Мені тоді не спадало на думку заносити інформацію в комп’ютер (якраз тоді вони почали надходити у продаж, Бельбо був, мабуть, піонером), я продовжував працювати по-старосвітськи, але створив собі щось на зразок пам’яті, що складалася з карток із м’якого картону, які мали перехресні шифри. Кант… туманність… Лаплас, Кант… Кенігсберг… сім мостів у Кенігсберзі… теореми топології… Щось на кшталт тої гри, коли асоціаціями ідей за п’ять кроків треба перейти від сосиски до Платона. Погляньмо: сосиска — свинина — щетина — пензель — маньєризм — Ідея — Платон. Як дурному з гори бігти. Найбільш недолугий рукопис давав принаймні двадцять карток у моєму ланцюгу святого Антонія. У мене було залізне правило, і гадаю, що його дотримувались також таємні служби: кожна інформація ані не ліпша, ані не гірша за іншу, моя сила полягала у занесенні в каталог їх усіх, а відтак — у шуканні пов’язань. Пов’язання є завжди, варто лишень захотіти знайти їх.

Після майже дворічної праці я був задоволений сам із себе. Мені було цікаво. А невдовзі я зустрів Лію.

35

Коли питаєшся, хто я така