Маска - Володимир Лис
— Правильно, — згодився Слєпньов.
— От і гарно-гарнесенько, — сказав Естерхазі-Кульчинський і всміхнувся. — Зараз переодягнемося, повечеряємо. А завтра раненько рушимо далі.
Після того, як вони викупалися з дороги у приміщенні, яке дещо нагадувало російську лазню, Слєпньову принесли його новий одяг, який виявився доволі тісним. Це був напіввійськовий мундир, схожий на той, що Василь Петрович бачив колись в австрійських вояків. Чоловік, котрий приніс мундир, похитав головою і щось сказав. Незабаром прийшов один із їхніх супутників і польською повідомив Слєпньова, що кличе їхня світлість.
«Ого, вже світлість», — подумав Слєпньов.
Він, проте, слухняно підвівся і пішов за провідником. У невеличкій залі, куди його привели, Слєпньов побачив також переодягнутого у ще пишніший костюм, ніж попередній, Кульчинського-Естерхазі.
— Так, а одяг вам не підходить, малуватий, — сказав той, скептично оглянувши новий костюм Василя Петровича. — Але дарма, приїдемо у Плацфельг — пошиєте собі новий.
Він одійшов, подивився на Слєпньова примружено, якось смішно тупнув ногою, зняв капелюха з перами, розкішного, широкого.
— Дозвольте представитися — його світлість Людвіг Другий, правитель князівства Анхельст-Пфальц. Ви здивовані?
— Я вже нічому не дивуюся, — сказав Слєпньов.
— І правильно робите, — засміявся князь Людвіг другий. — А поки що я запрошую вас на вечерю. Зараз покуштуєте місцевих кабанчиків, качок, та й рибка тут смачнюща, а попоїсти, як я зрозумів, ви таки любите.
2
Уже пізніше, коли вони прибули до місця їхньої подорожі, Слєпньов дізнався багато чого з історії перетворення Мечислава Кульчинського на анхельст-пфальцського князя Людвіга. Уперше Кульчинський побував у Німеччині 1778 або 1779 року. Про що ми дізнаємося з книги, яка описує шляхетські роди Брацлавського і Волинського воєводств. Саме 1779 року Збігнев Кульчинський отримав несподівану спадщину із Сілезії. Отож саме тоді пан Мечислав, уже знатний шляхтич із Польщі, прибуває до князя Зігфрида фон Тотлебена. Старий князь радісно зустрічає сина свого хай і далекого родича. Тим більше, що той привозить йому дорогі подарунки: золоте намисто для дочки, кілька цінних картин, статуетку зі слонової кістки. Гість із Польщі каже князю, що хотів би помандрувати Німеччиною, побачити знамениті собори і картинні галереї. Зраділий князь диктує своєму секретареві листи до інших знайомих і родичів, коронованих осіб Німеччини, бургомістрів кількох німецьких міст. Ці листи відкривають Кульчинському шлях до багатьох німецьких держав. Треба сказати, що тоді територія Німеччини була досить подрібнена. Звичайно, це вже не ті 265 карликових держав, які існували в сімнадцятому столітті до Вестфальського миру, що поклав край кровопролитній Тридцятирічній війні. Але і в другій половині XVIII століття після всіх укрупнень і приєднань, відповідно до так званих реґензбурзьких угод, зберігалося ще 39 незалежних держав. З одного боку, це трохи заважало мандрувати Німеччиною, але з другого — сприяло такому «туристові», як Кульчинський, адже часто-густо мешканці одного князівства, курфюрства, графства, баронства, єпископства не знали, що діється у сусідів. Поряд із такими більш-менш великими державами, як Прусія, Баварія, Сілезія, Саксонія, Мекленбург, Пфальц, Шлезвіг-Гольштейн, існувало з десяток дрібніших і понад два десятки крихітних і навіть зовсім крихітних державок, які зберегли незалежність, а розмірами поступалися володінням польських знатних феодалів. Кульчинський швидко зрозумів, які вигоди обіцяє йому така роздрібненість. Вісім місяців перебування в кількох таких державах кілька разів закінчувались тим, що, погостювавши у певного князя чи барона, він за місяць повертався до нього ж або до його підданого, не такого значного феодала, уже в зеленій масці. Маючи феноменальну пам’ять, він запам’ятовував усі ходи і виходи, розташування тих чи тих кімнат, міг відтворити їх і після кількох місяців відсутности.
Йому потрібні були спільники, які знали б німецьку мову. І вже під час першого приїзду до Саксонії Кульчинський-Марушко за протекцією свого старого друга-агронома Дітриха Кронцкремера знайомиться з таким собі торгівцем кіньми Густавом Балторесавном, родом чи то зі Швеції, чи то з Південної Данії. Він одразу відчув споріднену душу. І цей Густав на багато літ стає його найближчим помічником у Німеччині. По суті, Прокіп Марушко, розлучаючись із ним першого разу, дає єдине завдання — знайти надійних людей для майбутніх грабунків. Маючи необхідні засоби для пересування і небідного існування, які залишив той-таки Прокіп разом з обіцянкою неодмінно повернутися, Густав Балторесавн за чотири роки відсутности свого патрона добирає необхідну команду, навіть самостійно влаштовує кілька розбійницьких вилазок. Восени 1782 року до нього в умовлене місце прибуває гонець від Кульчинського і вручає кошти на купівлю садиби в Саксонських рудних горах. Наступного року з другим візитом до Німеччини прибуває вже Мечислав Кульчинський. Тут його й осяює нова геніальна ідея — з’ясувати, а чи не має хтось із німецьких князів родичів у Польщі. У результаті тривалих архівних пошуків він довідується, що князь анхельст-пфальцський Карл-Ґюнтер Четвертий має польські корені. Його дід, будучи у складі якоїсь делегації німецьких князів для переговорів із польським королем Станіславом Лещинським (той, як відомо, був ще й кюрфюрстом (королем) Саксонії), познайомився з якоюсь польською шляхтянкою з роду Легницьких і повіз її із собою вже як свою дружиноньку.
У князя Карла-Ґюнтера був син, звісно ж, спадкоємець. Ще так, про всякий випадок, грабіжнику зеленій масці вистежує спадкоємця князівського трону під час його поїздки в сусіднє князівство і вбиває. Він довго стоїть над убитим русявим юнаком із витонченими рисами обличчя, зовсім не схожим на нього самого, і вдивляється, вдивляється в його обличчя. Може, хоче запам’ятати риси вбитого якнайкраще, а може, сподівається, що душа вбитого переселяється в його тіло. Хтозна. Над ним шумить чужий ліс.
Коли Прокіп підводить голову, то бачить одиноку хмарину, яка непорушно застигла над лісом. Хмарина немов пильно вдивляється у нього самого. Чи то око Господнє? Можливо, вперше він запитує себе, чи насправді вірить у Бога. Перед ним постає видиво процесії, під час якої несуть на кладовище спочатку того, хто вважався його батьком, але не був ним насправді, а потім матір, яка вбила так званого батька. Потім — і діда Трохима, який любив його, можливо, єдиний з усіх на цьому світі любив по-справжньому. «Та ще Яринка і Гелена», — додає він і відводить очі від хмарини. Він ще довго стоїть, немов прикипівши до місця злочину. Намагається ні про що не думати, але думки самі не йдуть із голови. Він одганяє їх і підводить голову. Хмарина трохи одпливла, немов звільняючи місце на небі його погляду. Але хоч
