Маска - Володимир Лис

Повернувшись до столиці князівства після прикрої звістки про смерть князя-батька, молодий князь стояв у родинному склепі біля могил названих батька і брата. Чи здригнулася його душа при цьому — лишається невідомим. Та один зі слуг бачив, як він заточився і ледве не впав на котрусь із могил.

Достеменно відоме інше — тепер людина у синій масці, як і людина в зеленій масці, могла розгорнути діяльність на повну силу, міць і зухвалість. Князь Людвіг, який, природно, тепер був обтяжений державними справами, про що з неабияким жалем він заявляє своєму улюбленому професору Карлу Ленчіні, кидає навчання в університеті і поселяється у Плацфельгу. Час від часу він з'являється з візитами до інших німецьких правителів. Щоб через рік-два — чи й раніше — з'явитися перед ними вже в іншому образі. Звісно, під зеленою маскою. Позаяк у князівстві знають про його польське походження, то цілком легально у його замку з'являються польські слуги. Через якийсь час він так само легально їде з візитом до своїх родичів у Польщу, перетворюючись там на Мечислава Кульчинського. Потім він купує ділянку лісу в Богемії, використовує дім, який за його наказом збудували тут, як перевальну базу у своїх переїздах із Німеччини до Польщі і навпаки.

Але цього йому, як виявилося, було також мало. Наприкінці вісімдесятих і на початку дев'яностих років вісімнадцятого століття відбуваються ще два не менш зухвалих перетворення Прокопа Марушка. Він звертає погляд на південний схід від свого невеличкого німецького князівства — до Австрії.

3

Про діяльність Прокопа Марушка в Австрії та Відні, зокрема, дають уявлення «Оповідання невідомого». Позаяк ці дев'ять невеликих оповідань, об'єднані спільним героєм і, по суті, єдиним сюжетом, можна сміливо назвати повістю у новелах. Цікаво, що вони видавалися двічі — наприкінці дев'ятнадцятого століття і на початку шістдесятих років століття двадцятого. Перше видання цих оповідань пов'язане з доволі романтичною і трохи таємничою історією. До тепер уже маловідомого австрійського письменника Роберта Фертебаха якось завітала невідома дама. Коли вона підняла нарешті свою вуаль, бідний письменник побачив привабливу особу з тонкими, ледь загостреними рисами обличчя, щоправда, трохи довгастим носом і ледь-ледь косооку. Вона назвала себе — графиня Рената Лейнбелен. Це заінтригувало Фертебаха ще більше, адже він знав, що графський рід Лейнбеленів належить до вищого аристократичного світу Відня. Графиня Рената, оглянувши його доволі скромну оселю своїм швидким поглядом, простягла письменнику зошит у ледериновій обгортці.

— Ви принесли мені свої твори? — здогадався бідолашний письменник, подумки зауваживши, що сверблячка графоманства, як виявляється, не обминає й таких аристократок.

— Ні, — розчарувала його графиня. — Це написала не я.

— Не ви? — здивувався письменник. — Тоді хто? Ви за когось клопочетеся?

— Цей зошит я знайшла у шухляді столу моєї рідної бабусі, — сказала графиня Рената. — Вона недавно померла, може, ви чули?

— Так-так, чув, звісно, — поспішив потвердити Фертебах, подумавши, що, можливо, видання писанини померлої графині принесе і йому якісь дивіденди.

— Бачте, це навіть не бабуся писала, — вдруге розчарувала господаря скромної квартирки відвідувачка. — Тут наприкінці зошита стоїть дата — 1792 рік. То, можливо, цей зошит належав ще моїй прабабусі.

— Ви хочете, щоб я прочитав цей зошит? — ввічливо і люб'язно поцікавився Фертебах.

— Так, пане письменнику, — сказала молода відвідувачка. — Перед тим, як іти до вас, я також його прочитала, і, як на мене, це дуже цікава історія. Цілком у стилі ваших оповідань.

— Значить, ви читали мої оповідання? — уже з неприхованою радістю запитав письменник.

— Так, тому й принесла вам цей зошит, — незнайомка опустила погляд.

— Добре, залиште, я постараюся прочитати, — сказав Роберт Фертебах.

Він узявся читати вже через кілька днів. І не тільки прочитав оповідання із зошита в ледериновій обгортці, написані швидким, таким, що ніби втікав кудись, місцями зовсім недбалим почерком, а через рік уже й видав їх, ці «Оповідання невідомого». 68 років потому книгу випадково знайшов уже сучасний видавець і перевидав її.

«Оповідання» доволі багатослівні, сентиментальні, одне слово, повністю належать своєму часові. Але мають і чесноти — інтригуючий сюжет і загадку особистості головного героя. Про загадку ж автор, який побажав лишитися невідомим, кілька разів нагадує сам. Щоб не втомлювати текстами «Оповідань», стисло перекажемо їх. Звернемо увагу на одне оповідання, яке, либонь, найбільше стосується подальшого розвитку подій, певною мірою центральне, кульмінаційне. Це — сьоме за рахунком — «Бажані зустрічі». Але спершу стисло перекажемо зміст попередніх шести. У першому («Незнайомка») герой, він-таки оповідач, прибуває до Відня. Це тридцятирічний німецький князь. На балу в одного з віденських аристократів він, за звичаєм таких балів, у масці зустрічається з незнайомкою, також у масці. Вони танцюють, розмовляють про те, про се, як годиться на таких балах. Він, зачарований її освіченістю, ніжним, млосним голосом, просить хоч на хвильку відкрити обличчя, але вона відмовляється зняти маску. Більше того, таємнича незнайомка покидає бал, наказуючи герою новели не переслідувати її. Ось закінчення оповідання:

«— Але чому? — запитав я. — Чому, моя таємнича незнайомко? Адже я, не знаючи вас, можу вас ніколи не зустріти. О, не будьте такі жорстокі!

— Якщо нам судилося знову зустрітися, ви мене знайдете, — була відповідь.

— Як? — спитав я.

— Подумайте, — сказала вона.

Я відчув під маскою її усмішку, а вона, змахнувши на прощання своєю чарівною ручкою, легко, майже підстрибуючи, побігла сходинками донизу, до виходу. Така собі граційна кізочка, лань, яка лишила у повітрі запах дорогих парфумів.

Я дивився їй услід і, не витримавши, голосно зітхнув. Може, все-таки кинутися за нею? Але ж вона наказувала мені не сміти. Ох, як я потім докоряв собі, що не кинувся наздоганяти її! Я вже не міг ні з ким танцювати, меланхолійно пив шампанське, кілька разів поглядав на двері, за якими, здавалося, ось-ось має з’явитися моя таємнича фея. Але вона не з'явилася. Не було її і на подвір'ї палацу, хоч я пошукав мимоволі, коли сідав у свою карету, яка здалася мені цього разу такою холодною. Повернувшись до себе, у будинок, де зупинився, я цілу ніч згадував наші такі милі розмови, її голос, але знайти ключ до розгадки — як мені відшукати її — так і не зумів. Прощавай, таємнича незнайомко».

Але це був лише початок. Така собі інтригуюча кінцівка, яка мала продовження. У другій новелі — «Голос» — розповідається, як герой блукає віденськими вулицями, як спостерігає за каретами і, врешті-решт, бачить даму, яка виходить із карети, чує її голос, яким вона віддає наказ своєму слузі, і