Маска - Володимир Лис
— Граф Ференц Естерхазі, — з іронічною гримасою представився він чистісінькою російською мовою. — Сподіваюся, ви будете настільки ввічливі, пане Слєпньов, що назвете й себе. Тобто свою справжню посаду.
— Навіщо? — доволі похмуро відгукнувся Василь Петрович. — Ви ж і так, напевне, все про мене знаєте.
— А в проникливості і кмітливості вам не відмовиш, — засміявся Естерхазі-Кульчинський. — Та годі вже, погралися й досить, не нам ловити мишей у темній кімнаті. Інакше і відвертої розмови не вийде, я так гадаю. Знаю, знаю, ви співробітник якогось там дуже таємного відділу таємної імперської канцелярії. Ну, тепер можна сказати напевне, вже колишній таємний чиновник. Правильно?
— Так, — однозначно відповів Слєпньов, саме в цю хвилину остаточно зрозумівши, що справді програв.
Вони розмовляли, сидячи майже поряд, і Слєпньов дізнався, що за словом «Естерхазі» перед ним людина зі своєю власною грою. Він давно не мав гідного противника, та що там, гідного ворога, і нарешті його має. Але хай пан Василь знає, що, починаючи на нього полювати, він уже був приречений на програш, позаяк він, Естерхазі, ох, пробачте, пан Кульчинський знав про його місію.
— Не стану приховувати, з найвищих джерел, — сказав Кульчинський. — Був утаємничений, хоч як вам це й прикро, у цю справу і пан Рибалко (Слєпньов мимоволі скреготнув зубами), однак він надумав грати по-своєму. Чим це закінчилося, пане Слєпньов, ви, звісно, знаєте, чи не так?
— Знаю, — похмуро буркнув Василь Петрович. Йому хотілося цієї хвилини встати і затопити бодай кулаком у цю огидну фізіономію. Хоч обличчя Естерхазі-Кульчинського було доволі приємним. «Типовий аристократ, дідько його візьми, тільки тепер угорський», — подумав Василь Петрович люто, водночас відчуваючи якесь дивне захоплення.
— Якщо знаєте, тоді ще краще, — напівзміїно посміхаючись, сказав господар замку. — Вас мусили нейтралізувати, повірте, не на моє прохання, як, може, ви зараз подумали. Подумали, чи не так?
— Можливо, — буркнув Слєпньов.
— А нейтралізувати вас мусили тому, — провадив далі Естерхазі-Кульчинський, — що ви вже були не потрібні і надто багато, як на свою компетенцію, знали. Але мушу сказати, те, що ви попросили допомогти мою людину та ще й назвалися моїм другом, говорить багато про що. Звичайно, з вашого боку, — Естерхазі-Кульчинський підняв руку з виставленим пальцем, немов попереджуючи можливе заперечення Слєпньова, — це був останній сплеск відчаю, але він дозволяє мені дещо передбачити, деякі такі собі нюанси. — Граф устав і сам загасив одну зі свічок, яка вже нахилилася на ставникові, що стояв на столі перед ними.
Слєпньов мовчав, намагаючись уважно слухати, вловити, до чого хилить його співбесідник ще раніше, ніж той висловить думку, заради якої, власне, і відбувалася ця розмова. Йому це не вдавалося, але щось, поки що віддалене, з’явилося на обрії його уяви.
— Насамперед це свідчить про те, — спокійно сівши ще ближче до Слєпньова на розкішний, застелений не інакше як персидським килимом, диван, уголос розмірковував граф, — що ви шукали зустрічі зі мною. І зрештою готові мені служити. Адже так? Це й є саме те, що ви мені хотіли повідомити, чи не так?
— Можливо, — сказав Слєпньов.
— Не можливо, а точно, — м’яко докоряючи, поправив господар. — Іншого вибору у вас немає. Не тіште себе ілюзіями. У Росії ви ворог імперії, і на вас уже подали в розшук. При тому, наскільки мені відомо, а моя інформація точна, вас мав убити перший же жандарм, який трапиться вам назустріч, якщо він, звісно, знатиме, хто перед ним. А багато жандармів, я гадаю, захочуть знайти вас, тим більше, що нагорода за вашу голову чималенька — така ось правда, Василю Петровичу. Пробачте вже за жорстокість. Видадуть вас і всі сусідні з Росією держави. Ви навіть виправдатись ні перед ким не встигнете. Та ви й не гірше за мене знаєте, що співробітників таємних служб і вбивають таємно, а не судять і виносять якийсь там вирок. Та й строків вам не дають. Термін у вас один, вибачте великодушно.
З подальшої його промови Слєпньов зрозумів, що єдиний вихід для нього, сіромахи, — стати на службу до людини в помаранчевій масці.
— Адже так мене довго називав пан чиновник таємного відділу? — посміхнувся господар.
Далі з якоюсь інтимною ноткою в голосі він сказав, що так, у нього є слуги, спільники, їх йому не бракує, та й соратники є, якщо хочете. І все-таки він буде відвертим — справжніх друзів і помічників, хоч це й може здатися дивним, всього троє. Так, троє, тут він гранично відвертий. Слєпньов може стати четвертим. Це аж ніяк не підступ, не пастка, тим більше, не лестощі.
— У мене немає потреби лестити вам, пане Слєпньов, — сказав Естерхазі-Кульчинський. — Я надто добре вас вивчив. Ви розумний, хитрий, вмієте вивернутися навіть там, де здається, що й виходу жодного немає. До того ж ви в міру освічений, пане Слєпньов, а такі люди навіть на початку дев’ятнадцятого століття на дорозі не валяються. За своїм характером ви авантюрист, як, утім, і я, не буду приховувати. Але також із розумом і тверезим розрахунком. Отож перед вами дві дороги: або туди, назад, у зашморг чи під кулю. Або до мене. За вірну службу на вас чекає забезпечена старість. Але, звичайно, не за гру, яку ви вже, можливо, замислили, а за справжню службу. Чекає дворянське звання і маєток, до того ж непоганий, чи в Австрії, чи в Угорщині, Італії, Німеччині. Не дивуйтеся, побудете трохи зі мною, дізнаєтеся, що я можу. Бачите, вибір у вас багатий. Маю на увазі, щодо того, чиїм дворянином стати в майбутньому. Не поспішайте, у вас є можливість подумати до завтра. Якщо відмовитеся, з поваги до вас вбивати не будемо, як ви можете подумати. Вільні будете йти куди завгодно. Відвеземо, звісно, подалі від цього замку, а там уже — вольному воля. Ось і все. А поки що прошу повечеряти зі мною.
Слєпньов, котрий чекав, що пропонувати себе і переконувати йому доведеться самому, здивувався такому розрахунку уявного графа Естерхазі. Він одразу пропонував встановити між ними довірливі стосунки, наче вирізняючи Слєпньова з маси тих, що служили йому…
Вони перейшли до графської їдальні. Уже
