Маска - Володимир Лис

— А ви не боїтеся, що я отут вас коцну і ніхто й не пригадає, як вас там звали?

— Ви можете мене вбити, — сказав Слєпньов. — Але коли-небудь, коли пан Мечислав дізнається, навіщо я прагнув потрапити до нього, боюся, ви дуже пошкодуєте про це.

Він блефував, і це небезпечне блефування, ця небезпечна гра ставила його на грань, на останню межу, за якою могла бути безодня. Але, схожий на плавця, котрого буря застала посеред озера, Слєпньов відчайдушно намагався пливти, щоб зрештою дістатися берега. Схоже, на березі його підстерігав могутній хижий звір, але виходу у нього не було. Був тільки шанс поборотися за життя. Поки не ступить на той берег, не відчує під ногами якусь опору.

— Цікавий ви тип, як подивитися збоку, — сказав Єзерський.

— Ото й тільки? — невесело усміхнувся Василь Петрович.

— Не розумію, чого ви хочете. — Єзерський пильно подивився на нього. — Відчуваю, що брешете, але може бути, що й ні.

Він ще раз пильно глянув на Слєпньова, махнув рукою, карета рушила, а Єзерський сказав:

— Що ж, я відвезу вас туди, куди ви так прагнете. Але якщо ви блефували, то я першим із задоволенням застрелю вас, як шолудивого пса.

— От і домовились, — майже весело сказав Слєпньов. — До речі, а випити у вас не знайдеться? Я щось починаю відчувати в цьому потребу.

Його супутник подивися на Слєпньова вже з непідробним інтересом. Повагавшись, дістав із-під сидіння флягу.

— А ви, здається, і справді гідний супротивник.

4

Як виявилося, шлях перед ними лежав довгий, набагато довший, ніж уявляв Василь Слєпньов. Спочатку вони зупинилися на якомусь хуторі, де провели ніч. Уранці попутник Єзерського привів двох породистих коней. Єзерський сказав, що саме на них вони поїдуть далі. Він повідомив Слєпньову, що той гратиме роль його слуги. Треба перевдягтися відповідно. Зараз вони легально перетнуть новий російсько-австрійський кордон, щоправда, ще як слід не обладнаний. Вони благополучно перейшли цей кордон, навіть не помітивши його.

Далі їхали верхи мимо Кременця і Тернополя, ночували де на заїжджих дворах, де у невеликих пришляхових корчмах, кілька разів — біля вогнища в лісі. Не раз Слєпньов мовчки дивувався хитрости і витривалости свого супутника, який так спокійно, гідно витримував нелегкий шлях. Він умів ладнати з людьми — чи то знайомий дрібний шляхтич, чи селянин-галичанин, у якого вони запасалися провіантом на дорогу. Він міг спати, підклавши під голову сідло, і дуже спритно руками спіймати птаха, який причаївся на скелі. Єзерський — чи лже-Єзерський — володів польською, українською і навіть, як виявилося наприкінці шляху, угорською мовою.

«Так, сильний, сильний пан Кульчинський або дідько, який ховається під цієї маскою, якщо у нього такі спільники», — не раз думав Слєпньов. Як виявилося потім, його супутником був один із трьох найближчих помічників того, кого він досі знав як Мечислава Кульчинського.

Ранньої осені, після переходу через Карпати, який таки добряче виснажив їх, переправ де плавцем, де бродом через Дністер і десятка зо два дрібніших рік і річечок, вони нарешті прибули до мети своєї мандрівки — невеликого, але міцного замку, який гніздом хижого птаха приліпився до гори в Карпатах, уже Трансільванських. Так, друга резиденція людини в помаранчевій масці виявилася значно далі, ніж гадав Слєпньов, від тих місць, де він промишляв.

— Це володіння графа Естерхазі, — почув він за день перед цим. — До нього ми і прямуємо.

Як і підозрював Василь Петрович, графом Естерхазі виявився не хто інший, як Мечислав Кульчинський. Замок був невеликий, мабуть, багатий, бо кімнати, якими його провели, були завішані дорогими картинами, а підлога — встелена гарними килимами. Але до того Слєпньова помістили, як він зрозумів, у кімнаті для приїжджих, дали відпочити з дороги і навіть помитися. Люди, які складали графську прислугу, розмовляли чужою, незрозумілою мовою, він знав, що це угорська, і ця мова, і все, що відбувалося з ним, здавалися якимось дивним сном. Слєпньов професійно приглядався, запам’ятовував деталі. «Але для чого, для чого?» — не раз запитував сам себе. І майже безперервно свердлила голову інша думка — хто ж він такий насправді, цей чоловік, на якого він так довго без успіху полював. Здавалося, уже майже розгадав. Якийсь хитрющий, вертлявий чоловічок зумів стати прийомним сином шляхтича Збігнева Кульчинського. Прикриваючись високим становищем, створив банду, яка й грабувала вельможних панів, у середовищі котрих обертався лже-Кульчинський. Але бути водночас ще й угорським графом… Як і навіщо? Як він це зумів? Та він же не роздвоювався, цей чоловік…

У жодну містику, у жодні чарівні перетворення і переселення душ, як уже було сказано, Слєпньов не вірив. І, як виявилося згодом, мав рацію. Його супутник, коли вони під’їжджали до замку, попередив, що тепер він, Слєпньовський, стає купцем, який приїхав із колишньої Польщі. «Купцеві» належало змарнувати ще чотири довгі дні, знемагаючи від неробства і невідомости у відведеній йому кімнаті. Його годували, вранці і ввечері дозволяли прогулятися у дворі. Але почував себе Слєпньов не краще, ніж якби потрапив на острів, населений аборигенами. Його спроби встановити бодай якісь стосунки з мешканцями замку наштовхувалися на нерозуміння, іноді — стислі монологи. Він переконався, що всі вони і справді не знають польської мови, не кажучи вже про російську чи українську. Знав Слєпньов, хоч і не так добре, як хотів би, і французьку, але й вона слугам, лакеям, кухонній прислузі замку була не відома. Окрім вузького двору, оточеного прибудовами, його нікуди більше не пускали. Не зустрів він і свого колишнього супутника Єзерського, ні, тим більше, Кульчинського. Йому ставало дедалі зрозуміліше, що випробовують його на терпець, до того ж вивчають, наче піддослідного кролика чи іншу звірину. Та й лякають потроху, у чому він упевнився, прокинувшись вночі від стогону звідкись знизу, з-під його кімнати. Він зусиллям волі скинув із себе тонку ковдру жаху, яка накрила його в першу хвилину після того, як прокинувся. Він зрозумів, що стогне не привид, не вурдалак, а жива людина, котру методично безжалісно мучать. Від того, що він зрозумів, стало ще незатишніше на душі, але виходу не було, мусив чекати. Він лише міцніше стис зуби, подумав, що таке саме, можливо, чекає і на нього і що не випадково обрали саме цю кімнату.

Він умів терпляче чекати, відтак йому було трохи легше, ніж, очевидно, іншим полоненим цього замку, пристосуватися до обставин і чекати, чекати, чекати… Він був готовий до всього, але все ж таки на щось і сподівався, хоч і готував себе до найгіршого. Але,