Убивчий білий - Джоан Роулінг

— Хто там з тобою? Лорелея?

— О Боже, ні.

Здавалося, Лорелея освідчилася йому багато тижнів тому, хоча сталося це позаминулого вечора.

— Що кажуть лікарі?

— На їхню думку, все буде нормально, але розумієш, він... це інтенсивна терапія! Чорт,— каркнув Страйк і витер очі,— вибач. Ніч була важка.

— В якій ти лікарні?

Страйк сказав. Робін досить різко попрощалася і повісила слухавку. Страйк докурив цигарку, витираючи рукавом сорочки то очі, то ніс.

Коли він повернувся, тиху палату заливало сонце. Страйк поставив милиці під стіну, сів біля Джека з учорашньою газетою, яку поцупив у приймальні, й почав читати статтю про «Арсенал», який може передати Робіна ван Персі в «Манчестер Юнайтед».

За годину в ногах Джекового ліжка спинилися чергові хірург та анестезіолог, і Страйк тривожно дослухався до їхньої притишеної розмови.

— ...не змогли опустити рівень кисню нижче п’ятдесятьох відсотків... стійка гіпертермія... за останні чотири години зменшився діурез...

— ...ще один рентген грудної клітки, слід перевірити легені...

Збентежений Страйк чекав, коли почує від когось із них зрозумілу інформацію. Нарешті до нього звернувся хірург.

— Ми поки що триматимемо його під седативами. Його не час підключати від кисню, а ще слід поновити баланс рідин.

— Що це означає? Йому гірше?

— Ні, все часто відбувається саме так. Інфекція дуже стійка. Нам довелося ретельно промити черевну порожнину. Я хочу зробити рентген для певності, щоб точно знати, що ми нічого не пошкодили під час реанімації. Я пізніше ще раз до нього зайду.

І вони пішли до забинтованого по вуха підлітка, обмотаного ще більшою кількістю трубок і дротів, ніж Джек, а Страйк лишився, стривожений і вибитий з колії. За ніч він звик думати про машини як про друзів, які допомагають племіннику одужати. Тепер вони здавалися невблаганними суддями, що піднімають таблички з оцінками, з яких видно: Джек не впорався.

— Чорт,— знову пробурмотів Страйк, підсуваючи стілець ближче до ліжка.— Джеку, твої мама й тато...— він відчув зрадницьке поколювання у повіках. Повз ліжко проходило двійко медсестер.— Чорт...

Величезним зусиллям він опанував себе і прочистив горлянку.

— ...вибач, Джеку, твоя мама мене б насварила, що лаюся тобі у вухо... до речі, це я — дядько Корморан, якщо ти раптом не... мама й тато скоро повернуться, чуєш? Я буду з тобою, поки вони...

Він затнувся. У далеких дверях палати з’явилася постать Робін. На очах у Страйка вона спитала в чергової сестри, куди йти, а тоді рушила до нього. На ній були джинси і футболка, очі — блакитно-сірі, як завжди, волосся розпущене. В руках вона тримала дві пластянки.

Побачивши, який Страйк щасливий і вдячний, Робін вирішила, що воно того вартувало — болісна сварка з Метью, автобус із двома пересадками і таксі, якими вона сюди діставалася. А тоді вона побачила худеньку дитячу постать на ліжку поруч зі Страйком.

— О ні,— тихо сказала Робін, стаючи в ногах дитини.

— Робін, ти не мусила...

— Знаю, що не мусила,— відповіла Робін. Вона підтягнула стільця і сіла поруч зі Страйком.— Але я подумала, що тобі не слід давати цьому раду на самоті. Обережно, гарячий,— додала вона, передаючи йому чай.

Страйк узяв чай, поставив пластянку на тумбочку, а тоді потягнувся до руки Робін і стиснув так, що стало аж боляче. І відпустив її долоню раніше, ніж Робін устигла потиснути його руку у відповідь. Кілька секунд вони дивилися на Джека, а тоді Робін (пальці боліли) спитала:

— Які останні новини?

— Він досі потребує кисню і не мочиться як слід,— відповів Страйк.— Не знаю, що це означає. Краще б сказали, скільки пунктів за шкалою з десятьох... чорт, не знаю. А, ще йому хочуть зробити рентген грудної клітки, бояться, що пошкодили легені, коли напихали цими трубками.

— Коли була операція?

— Вчора вдень. Джек упав на фізкультурі у школі. Друг Грега і Люсі, який мешкає біля школи, привіз його на «швидкій», а тоді приїхав я.

Страйк і Робін трохи помовчали, не зводячи очей з Джека.

Тоді Страйк сказав:

— Я — жахливий дядько. Не знаю, коли в малих дні народження. Не міг сказати, скільки йому років. Батько його друга, який привіз Джека сюди, знає про нього більше, ніж я. Джек хоче бути солдатом, Люсі каже, що він повсякчас говорить про мене, малює мені малюнки, а я йому навіть не подякував ніколи.

— Ну,— мовила Робін, прикидаючись, що не бачить, як Страйк витирає очі рукавом,— ти з ним зараз, коли йому потрібен, і матимеш купу часу, щоб усе виправити.

— Так,— відповів Страйк, часто моргаючи.— Знаєш, що я зроблю? Якщо він... Я відвезу його в Імперський військовий музей. На цілий день.

— Чудова ідея,— ласкаво озвалася Робін.

— Ти там була?

— Hi,— відповіла Робін.

— Хороший музей.

Підійшли медбрат і медсестра, яку Страйк раніше відшив.

— Потрібно зробити рентген,— сказала дівчина, звертаючись більше до Робін, ніж до Страйка.— Можете почекати за дверима?

— Це надовго? — спитав Страйк.

— Зо півгодини. Може, хвилин сорок.

Робін подала Страйкові милиці, й вони вийшли до їдальні.

— Це велика доброта з твого боку, Робін,— сказав Страйк за новою порцією блідого чаю й імбирного печива,— але якщо ти маєш справи...

— Я побуду, поки не приїдуть Грег і Люсі,— сказала Робін.— Їм, мабуть, дуже важко бути так далеко. Меттові двадцять сім років, і все одно його батько божеволів, коли Метт захворів на Мальдивах.

— Захворів?

— Так, він тоді, знаєш... а, точно. Я ж тобі не розповідала, так?

— Чого не розповідала?

— Під час нашого медового місяця він підхопив небезпечну інфекцію. Подряпався десь об корал. Планували навіть доправити його до лікарні літаком, але обійшлося. Все виявилося не так страшно, як лікарі спершу подумали.

Сказавши ці слова, Робін пригадала, як прочинила дерев’яні двері, досі теплі від денного сонця, як їй зводило страхом горлянку на думку про те, що зараз вона скаже Метью про скасування шлюбу. Вона гадки не мала, з чим доведеться мати справу.

— Розумієш, Меттова мама померла зовсім нещодавно, тож Джефрі дуже злякався за Метта... але обійшлося,— повторила Робін, сьорбнувши ледь теплого чаю. Вона дивилася на жінку за шинквасом, яка накладала запечені боби на тарілку худому підлітку.

Страйк дивився на Робін. «У всьому винні тропічні бактерії».

— Мабуть, справді було страшно,— сказав