Убивчий білий - Джоан Роулінг

— Ну, веселого небагацько,— відповіла Робін, дивлячись тепер на свої короткі чисті нігті, а тоді глянула на годинник.— Якщо хочеш покурити, то саме час, бо скоро Джека привезуть назад.

Один з курців надворі був у піжамі. Він привіз із собою крапельницю і тримався за неї, мов за пастушу патерицю, щоб не впасти. Страйк підкурив цигарку і випустив дим у чисте блакитне небо.

— Я не спитав, як пройшла твоя річниця.

— Вибач, що не змогла вийти на роботу,— швидко озвалася Робін.— Уже все забронювали, і...

— Я не про те питаю.

Робін завагалася.

— Правду кажучи, так собі.

— А, зрозуміло. Іноді, коли треба святкувати на вимогу...

— Саме так,— кивнула Робін.

Ще недовга пауза, а тоді вона спитала:

— Лорелея, я так розумію, сьогодні працює?

— Мабуть,— відповів Страйк.— Що сьогодні, субота? Так, гадаю, працює.

Вони стояли мовчки, поки Страйкова цигарка зменшувалася міліметр по міліметру, дивилися на відвідувачів і на «швидкі». Відчуття ніяковості не було, але повітря ніби повнилося питаннями й недомовками. Кінець кінцем Страйк втиснув недопалок у велику попільничку (більшість курців її ігнорувала) і глянув на годинник.

— Двадцять хвилин тому сіли в літак,— сказав він, прочитавши повідомлення від Люсі.— О третій мають бути тут.

— Що сталося з твоїм мобільним? — спитала Робін, глянувши на щільно заліплений скотчем екран.

— Я на нього впав,— відповів Страйк.— Куплю новий, коли Чизвелл нам заплатить.

Дорогою назад до палати вони зустріли рентгенівський апарат, який звідти якраз вивозили.

— Грудна клітка в нормі! — повідомив рентгенотехнік, який штовхав апарат.

Ще годину просиділи біля Джека, тихо розмовляючи, а тоді Робін пішла по чай і шоколадні батончики з автомата. Все це вони спожили у приймальні, а Робін тим часом розповіла Страйкові про свої відкриття стосовно благодійного фонду Віннів.

— Ти себе просто перевершила,— сказав Страйк, доїдаючи другий «Марс».— Чудова робота, Робін.

— Нічого, що я розповіла Чизвеллу?

— Ні, так і треба було. Часу обмаль, ще й Мітч Патерсон винюхує. Ця жіночка, Кертис-Лейсі, прийняла запрошення на прийом?

— Знатиму в понеділок. А що Барклей? Як у нього справи з Джиммі Найтом?

— Досі нічого корисного,— зітхнув Страйк, потерши щетину, яка вже перетворювалася на бороду,— але я не втрачаю надії. Барклей молодець. Дуже схожий на тебе. Має чуття на цю роботу.

У приймальню човгаючи зайшла родина. Батько хлипав носом, мама ридала. Син, якому було на вигляд років шість, витріщився на відсутню Страйкову ногу так, ніби це був ще один елемент кошмару, в якому він раптом опинився. Страйк і Робін перезирнулися й пішли. Вона несла його чай, поки Страйк управлявся з милицями.

Знову сівши над ліжком Джека, Страйк спитав:

— Як відреагував Чизвелл, коли ти розповіла йому про Вінна?

— Дуже зрадів. Власне, він мені запропонував піти до нього на роботу.

— Я дивуюся, що тобі її не пропонують частіше,— незворушно сказав Страйк.

Тут у ногах у Джека знову з’явилися анестезіолог і хірург.

— Ну, все йде добре,— повідомив анестезіолог.— Рентген чистий, температура спадає. Такі вже ці діти,— усміхнувся він до Робін.— Дуже швидко стає і добре, і погано. Ми перевіримо, як йому буде з меншою кількістю кисню, але гадаємо, що тепер справи підуть вгору.

— Слава Богу,— сказала Робін.

— Тобто він житиме? — спитав Страйк.

— О так, це вже напевно,— трохи зверхньо відповів хірург.— Ми, знаєте, свою справу знаємо.

— Треба повідомити Люсі,— пробурмотів Страйк і спробував підвестися, але не зміг, бо від добрих новин заслаб так, як не слабів від поганих. Робін подала йому милиці й допомогла піднятися. Коли він докульгав до приймальні, вона знову сіла, гучно видихнула і на мить притулила долоні до обличчя.

— Мамам завжди важко,— добрим голосом сказав анестезіолог.

Робін не стала його виправляти.

Страйка не було хвилин двадцять. Повернувшись, він сказав:

— Щойно приземлилися. Я її попередив, що малий має кепський вигляд, тож Люсі готова. Вони будуть тут за годину.

— Чудово,— сказала Робін.

— Можеш іти, Робін. Не хочу тобі псувати суботу.

— О,— відповіла Робін, трохи знеохочена.— Гаразд.

Вона підвелася, взяла куртку зі спинки стільця й підхопила сумку.

— Ти впевнений?

— Так, так, я, мабуть, спробую покуняти, коли вже відомо, що з ним усе добре. Я тебе проведу.

— Та не треба...

— Я сам так хочу. Ще й покурю.

Але коли вийшли з лікарні, Страйк пішов з Робін далі, лишивши позаду групку курців, «швидкі» та стоянку, яка тягнулася ніби на цілі милі; дашки автівок виблискували, мов спини морських створінь, що підносяться над курним серпанком.

— Як ти сюди доїхала? — спитав Страйк, коли вони відійшли від людей і опинилися біля газону в оточенні левкоїв. Аромат квітів змішувався з запахом нагрітого асфальту.

— Автобусом, а тоді взяла таксі.

— Я компенсую тобі витрати...

— Та не сміши. Серйозно, не треба.

— Ну... дякую, Робін. Ти дуже мене підтримала.

Вона усміхнулася до нього.

— Для цього й потрібні друзі.

Страйк незграбно нахилився до неї, спираючись на милиці. Обійми були недовгі, Робін швидко відсахнулася, злякавшись, що він не втримає рівновагу. Страйк хотів поцілував її у щоку, але натомість влучив у губи, коли вона розвернулася до нього.

— Вибач,— пробурчав він.

— Та нічого,— повторила Робін, почервонівши.

— Ну я пішов.

— Так, звісно.

Страйк відвернувся.

— Дай знати, як у нього справи,— гукнула Робін йому в спину, і Страйк підняв руку, мовляв, чую.

Робін пішла геть, не озираючись. Вона досі відчувала доторк його губ, шкіра свербіла від дотику до щетини, але вона не стала стирати це відчуття.

Страйк забув, що думав покурити. Чи то через упевненість, що тепер він поведе небожа до Військового музею, чи то з іншої причини його втома змінилася на відчуття божевільної безжурності — ніби хильнув чогось міцного. Лондонська полуденна спека й курява, що повнилися запахом левкоїв, раптово здалися йому прекрасними.

Так чудово — отримати надію, коли вже здавалося, що все втрачено.