Убивчий білий - Джоан Роулінг
— Гаразд,— відповіла Робін з жахливим передчуттям,— але це буде важко. Впевнена, що Аамір щось підоз... Корморане, я мушу йти.
До чайної щойно зайшли Іззі й Рафаель. Рафаель обнімав зведенючку за плечі, а та мало не плакала. Він побачив Робін (яка швидко повісила слухавку) й виразом обличчя показав, що з Іззі все погано, тоді щось тихо мовив до сестри. Та кивнула і пішла до столика Робін, а Рафаель лишився купляти напої.
— Іззі! — вигукнула Робін, підтягаючи стілець для неї.— Що з тобою?
Іззі сіла, і в неї з очей потекли сльози. Робін простягнула паперову серветку.
— Дякую, Венеціє,— хрипко мовила Іззі.— Мені так ніяково. Влаштувала казна-що. Дурепа.
Вона глибоко й рвучко вдихнула і сіла прямо — як дівчина, якій багато років казали випростати спину й зібратися.
— Просто дурепа,— повторила вона, і сльози хлинули знову.
— Батько щойно повівся з нею, як цілковитий покидьок,— пояснив Рафаель, який підійшов з тацею.
— Не кажи так, Рафе,— гикнула Іззі, якій по носі стікала чергова сльоза.— Я впевнена, що він ненавмисно. Коли я приїхала, він уже був засмучений, а я тільки зробила гірше. Ти знав, що він загубив золотий затискач для гаманця, подарунок Фредді?
— Ні,— без великої цікавості відповів Рафаель.
— Татко думає, що залишив його в готелі на день народження Кінвари. Йому якраз передзвонили, коли я прийшла. Не знайшли. А ти знаєш, як татко ставиться до Фредді — навіть тепер.
На обличчі в Рафаеля проступив дивний вираз — ніби йому сяйнула неприємна думка.
— А тоді,— тремким голосом провадила Іззі,— я неправильно написала дату на листі, й він зірвався...
Вона покрутила мокру серветку.
— П’ять років,— не витримала вона.— Я п’ять років на нього працюю і можу на пальцях однієї руки полічити випадки, коли він мені за щось подякував. Коли я сказала, що йду, він заявив — буквально — «тільки після Олімпійських ігор,— її голос затремтів,— бо я не хочу до того ще й дресирувати новачків».
Рафаель стиха вилаявся.
— Але він не такий уже поганий, правда,— швидко додала Іззі. Розворот на сто вісімдесят градусів вийшов майже комічним. Робін здогадалася, що це вона згадала свою надію передати місце Рафаелю.— Я просто образилася, от і кажу так, ніби все дуже погано...
Задзвонив її мобільний. Іззі глянула на екран і аж застогнала. — Не Те-Де, тільки не це, я не можу. Рафе, поговори з нею.
Вона простягнула телефон Рафаелю, але той сахнувся, ніби від тарантула.
— Будь ласка, Рафе... будь ласка...
Зі страшенною неохотою Рафаель узяв телефон.
— Привіт, Кінваро. Це Рафаель, Іззі немає в кабінеті. Ні... Венеції теж немає... ні... Є тільки я, це очевидно, я ж узяв телефон Іззі... Він поїхав до Олімпійського парку. Ні... ні... я не... Я не знаю, де Венеція, знаю тільки, що не тут... так, так... гаразд... Тоді бувай...— він звів брови.— Кинула слухавку.
Він посунув телефон до Іззі, а та спитала:
— Чому вона так цікавилася, де Венеція?
— Вгадайте з трьох разів,— відповів дуже потішений Рафаель. Перейнявши його погляд, Робін відвернулася до вікна і відчула, що червоніє. Це що, Мітч Патерсон подзвонив Кінварі й навіяв їй цю ідею?
— Ой, та припини,— сказала Іззі.— Вона думає, що татко... Та Венеція йому за віком як донька!
— Якщо ти не помітила, те саме можна сказати про його дружину,— відповів Рафаель,— і ти знаєш, що вона за фрукт. Що далі вони в шлюбі, то більше вона ревнує. Тато не бере слухавку, от вона й дійшла параноїдальних висновків.
— Татко не відповідає, бо вона його доводить до сказу,— відповіла Іззі, й образа на батька потонула в антипатії до мачухи.— Вона два роки як відмовляється виходити з дому і покидати своїх чортових конячок. Тут раптом на носі Олімпійські ігри, в Лондоні повно зірок, і тепер їй конче треба до столиці, розчепуритися і грати з себе дружину міністра.
Іззі ще раз глибоко вдихнула, знову витерла обличчя і підвелася.
— Піду назад, у нас справ купа. Дякую, Рафе,— сказала вона і легенько поплескала його по плечу.
Вона пішла. Рафаель подивився їй услід, а тоді розвернувся до Робін.
— Іззі єдина приходила, коли я був за ґратами, розумієш.
— Так,— відповіла Робін.— Вона казала.
— А коли я мусив у дитинстві приїжджати до клятого Чизвелл-гаузу, тільки вона зі мною говорила. Я був мале байстря, яке розбило їхню сім’ю, тож вони мене ненавиділи до печінок — і тільки Іззі давала мені гратися зі своїм поні.
Він з ображеним виглядом покрутив каву в долонях.
— Ти, мабуть, була закохана у хвацького Фредді, як і всі інші дівчата, так? Він мене терпіти не міг. Називав Рафаелою і прикидався, ніби тато сказав усім, що я теж дівчинка.
— Жахливо,— мовила Робін, і замість гримаси на обличчі Рафаеля з’явилася несміла усмішка.
— Ти дуже мила.
Він, здавалося, не міг вирішити, казати чи ні. А тоді спитав:
— А ти бачила Джека О’Кента, коли приїздила в гості?
— Кого?
— Був там один, працював на тата. Жив на території Чизвелл-гаузу. Лякав мене-малого до чортиків. У нього було таке виснажене обличчя і божевільні очі, і щойно я заходив у сад, він вискакував ніби нізвідки. Ніколи зі мною не розмовляв, тільки лаявся, як я траплявся під руку.
— Я щось таке ніби пам’ятаю,— збрехала Робін.
— Джеком О’Кентом його батько називав. Що то за ім’я? Якесь прізвисько диявола? Хай там що, в дитинстві мені снилися кошмари про того типа. Одного разу він мене застукав, коли я хотів пролізти до повітки, і дав чортів. Зазирнув мені просто в обличчя і сказав щось типу того, що мені не сподобається те, що я там знайду, що це не для маленьких хлопчиків... точно не згадаю. Я був малий.
— Звучить дійсно страшно,— погодилася Робін, зацікавившись.— А ти дізнався, що він там таке робив?
— Мабуть, тримав сільськогосподарський реманент,— відповів Рафаель,— але з його вуст вийшло так, ніби там проводяться сатанинські обряди. Але треба сказати, що він був чудовий тесля. Він робив труну для Фредді. Англійський дуб... тато хотів, щоб Фредді поховали в лісі біля
