Убивчий білий - Джоан Роулінг

— Пошта.

Робін рвучко розвернулася. До неї наближався візок, який штовхав приязний на вигляд сивань.

— Якщо є щось для Чизвелла і Вінн, я візьму. У нас зустріч,— почула власний голос Робін. Листоноша передав їй стос листів і коробку з целофановим віконцем, крізь яке Робін побачила дуже реалістичний пластиковий людський зародок. Підпис проголошував: «Закон дозволяє мене убити».

— Боже, який жах,— сказала Робін.

Листоноша пирхнув.

— Вони ще не таке отримують,— заспокійливо мовив він.— Пам’ятаєте, в новинах розповідали про білий порошок? Казали, що то сибірська виразка. Ото було ой-йой! А ще я одного разу приніс лайно в коробці. Так загорнули, що й не смерділо. Дитина для Вінн, а не для Чизвелла. Вона за «право вибору», тобто за аборти... Як вам, подобається тут? — поцікавився листоноша, явно налаштований потеревенити.

— Дуже,— відповіла Робін, увагу якої привернув один з конвертів, які вона так нерозсудливо схопила.— Вибачте.

Відвернувшись від кабінету Іззі, вона пройшла повз листоношу і за п’ять хвилин вийшла в кав’ярню на терасі, під якою протікала Темза. Від річки терасу відділяла невисока цегляна стіна з чорними чавунними ліхтарями. Праворуч і ліворуч виднілися відповідно Вестмінстерський і Ламбетський мости; перший було пофарбовано зеленим, як сидіння в Палаті громад, другий — ясно-червоним, як сидіння в Палаті лордів. На тому березі підносився білий фасад Ради Великого Лондона, а між ним і палацом котила свої хвилі широка Темза; масляниста вода сірувато виблискувала, ховаючи каламутні глибини.

Сівши подалі від ранкових відвідувачів з кавою, Робін роздивилася один з листів до Ґерайнта Вінна, які так імпульсивно взяла в листоноші. На звороті конверта тремким почерком ретельно вивели ім’я та адресу: «Сер Кевін Роджерс, Елмз, 16, Флітвуд, Кент», а Робін завдяки старанному вивченню всього, пов’язаного з благодійним фондом Віннів, знала, що підстаркуватий сер Кевін, який здобув срібло в бігу з бар’єрами на Олімпійських іграх 1956 року, є одним з управителів «Рівного ігрового поля».

«Що,— подумала Робін,— може хотіти написати людина в наш час, коли є настільки швидші та зручніші телефони й електронна пошта?»

Скориставшись мобільним, вона знайшла номер сера Кевіна і леді Роджерс за погрібною адресою і вирішила, що вони досить старі, щоб досі користуватися стаціонарним зв’язком. Підтримавши бойовий дух ковтком кави, Робін відписала Страйкові:

Розробляю зачіпку, подзвоню, щойно зможу.

Тоді вона ввімкнула на мобільному приховання номера, взяла ручку і записник, у який занесла номер сера Кевіна, і набрала його.

За три сигнали слухавку взяла літня жінка. Робін заговорила з удаваним валлійським акцентом (мабуть, дуже фальшивим):

— Чи я можу поговорити з сером Кевіном?

— Це Делла?

— Сер Кевін удома? — трохи гучніше спитала Робін. Вона сподівалася, що не доведеться отак брати і прикидатися міністеркою.

— Кевіне! — гукнула літня пані.— Кевіне, це Делла!

Почулося човгання; Робін чомусь уявила картаті капці.

— Алло?

— Кевіне, Ґерайнт щойно отримав вашого листа,— сказала Робін і скривилася, бо її вимова коливалася десь між Кардиффом і Пакистаном.

— Даруй, Делло, що ти кажеш? — слабким голосом спитав дід.

Він, вочевидь, недочував, і це було водночас і зручно, і не дуже. Робін заговорила гучніше, вимовляючи слова якомога чіткіше. Сер Кевін зрозумів її з третьої спроби.

— Я казав Ґерайнту, що звільнюся, якщо він негайно не вживе заходів,— нещасним голосом мовив він.— Ти — наша давня подруга, Делло, і справа була — і є — гідна, але я мушу думати про своє власне становище. Я його попереджав.

— Але чому, Кевіне? — спитала Робін і підняла ручку.

— Він тобі не показував мого листа?

— Ні,— чесно відповіла Робін, тримаючи ручку напоготові.

— О Боже,— зітхнув сер Кевін.— Ну, по-перше... невраховані двадцять п’ять тисяч фунтів — це серйозна справа.

— Що ще? — спитала Робін, швидко записуючи.

— Га?

— Ви сказали «по-перше». Що ще вас непокоїть?

Фоном Робін чула голос жінки, яка першою взяла слухавку. Гі тон був роздратований.

— Делло, я б краще не говорив про це по телефону,— ніби знітився сер Кевін.

— Це дуже сумно,— мовила Робін, намагаючись додати голосу солодкозвучної величі, притаманної Деллі Вінн.— Я сподівалася, що ви принаймні скажете мені, в чому справа, Кевіне.

— Ну, ще є ця історія з Мо Фарою...

— З Мо Фарою? — щиро здивувалася Робін.

— Ти не знала? — спитав сер Кевін.— Боже. О Боже...

Робін почула кроки, а тоді у слухавку знову заговорила жінка — спершу притишено, тоді чітко.

— Дай я з нею поговорю... Кевіне, віддай телефон... Слухай, Делло, Кевін страшенно засмучений через усі ці речі. Він так і думав, що ти нічого не знаєш, і виявився правий. Люди не хочуть тебе турбувати,— сказала вона, і з тону було зрозуміло, що жінка вважає таку запобігливість недоречною,— але суть справи в тому... ні, Кевіне, вона мусить знати!.. Ґерайнт надавав обіцянок, яких не може виконати. Дітям-інвалідам і їхнім рідним пообіцяли Девіда Бекхема, Мо Фару і ще не знаю кого. Це все вийде назовні, Делло, бо Комісія з благодійних організацій вже звернула увагу, а я не хочу, щоб ім’я Кевіна поливали брудом. Він людина з совістю і багато зробив. Він уже кілька місяців закликає Ґерайнта навести лад у рахунках, а тепер ще Елспет... ні, Кевіне, ні, я просто кажу їй... словом, справи можуть піти дуже кепсько, Делло. До поліції і преси воно, може, і не дійде, але вибач, я маю думати про здоров’я Кевіна.

— А з Елспет що за історія? — спитала Робін, швидко занотовуючи почуте.

Сер Кевін щось сказав.

— По телефону я про це не говоритиму,— твердо заявила леді Роджерс.— Спитай саму Елспет.

Знову човгання, і знову слухавку взяв сер Кевін. Його голос звучав мало не слізно.

— Делло, ти знаєш, як я тебе поважаю. Мені так шкода, що все так складається.

— Так,— мовила Робін,— ну, доведеться тепер дзвонити Елспет.

— Що ти кажеш?

— Я — подзвоню — Елспет.

— О Боже,— озвався сер Кевін.— Сподіваюся, там нічого поганого.

Робін мало не наважилася спитати номер Елспет, але передумала. Делла напевно його має.

— Шкода, що ви не кажете, що там за історія в Елспет,— мовила вона,