Острів Каміно - Джон Гришем

між США, Росією й Китаєм. Двохабзацна анотація була до сміхоти сенсаційною, і в Мерсер уже тільки через це зникло бажання читати далі. На підфотошопленій світлині красувався білий чоловік, якому на вигляд було трохи за сорок. Про дружину чи сім’ю нічого сказано не було. Жив Рендалл у Мічигані і, звісно, працював там над своїм новим романом.

Його автограф-сесія мала стати третьою, яку Мерсер відвідала в «Бей-Букс». Перші дві викликали в неї болючі спогади про власне перерване турне семирічної давності, і вона вирішила надалі їх не відвідувати чи принаймні старатися уникати. Однак зробити це було непросто. Автограф-сесії були добрим приводом потинятися магазином, а це було частиною її роботи, якою Елейн настійно радила не нехтувати. До того ж сказати Брюсові, ніби вона надто зайнята, щоб являтися на події якихось авторів, було практично неможливо, особливо після його дзвінка з особистим запрошенням.

Майра мала рацію: магазин мав багатьох відданих відвідувачів, і Брюс Кейбл умів забезпечити пристойну явку. Коли Мерсер прийшла, нагорі біля перекусної вже зібралося з чотири десятки людей. З нагоди заходу столики й стелажі було відсунуто назад, аби звільнити місце для стільців, абияк розставлених навколо невеличкого подіуму.

О шостій відвідувачі розсілися по місцях, жваво балакаючи. Більшість пила дешеве вино з пластикових стаканчиків, і всі, вочевидь, почувалися досить розслаблено й непогано проводили час. Майра й Лі сіли в першому ряду, на відстані витягнутої руки від подіуму, з таким виглядом, ніби найкращі місця завжди були зарезервовані для них. Майра сміялася й базікала принаймні з трьома людьми водночас. Лі тихо сиділа поруч, посміюючись, коли потрібно. Мерсер стояла осторонь, спершись на стелаж, ніби їй було не місце серед цієї публіки. Більшість присутніх становили сиві пенсіонери, і вона знов помітила, що була наймолодшою серед відвідувачів. Утім, атмосфера була приємна й затишна: невеличкий натовп книголюбів зібрався насолодитися спілкуванням із новим письменником.

Мерсер зізналася собі, що відчуває заздрість. Якби вона дописала свою кляту книгу, то теж могла би влаштувати турне й привабити нових шанувальників. Але потім вона подумала про своє минуле турне й згадала, яким коротким воно виявилося. Це змушувало її віддати належне таким магазинам, як «Бей-Букс», і таким людям, як Брюс Кейбл, які не шкодували сил, щоб підтримувати цікавість відвідувачів.

Брюс вийшов на подіум, привітав присутніх і радо, не скуплялись на епітети, відрекомендував їм Ренді Залінскі. Роки, які той провів у «розвідувальних колах», дали йому рідкісні знання про незримі небезпеки, що чатують за кожним рогом. І так далі, і таке інше.

Залінскі був схожий радше на шпигуна, ніж на письменника. Замість звичних вицвілих джинсів і м’ятої куртки на ньому був дорогий темний костюм і біла сорочка без краватки. Красиве засмагле обличчя — поголене ідеально гладко. Обручки не було. Він говорив експромтом півгодини, розповідаючи страхітливі історії про майбутні кібервійни і про те, як США здає позиції в протистоянні зі своїми противниками — росіянами і китайцями. Мерсер уже підозрювала, що ці ж історії їй доведеться слухати за вечерею.

Вочевидь, Залінскі був у турне наодинці, і Мерсер, замислившись, вирішила, що хлопець має певний потенціал — шкода, що він зупинився в місті всього на одну ніч. Вона згадала чутки про те, що Брюс буцімто полював на молоденьких письменниць, а Ноель — на письменників. «Письменницька кімната» у їхній вежі нібито використовувалася для нічних забав. Після знайомства з цією парою Мерсер у це якось не вірилося.

Коли Залінскі закінчив говорити, публіка поаплодувала, а тоді вишикувалася в чергу перед столом, де лежали стоси примірників його книжки. Мерсер не хотіла її купувати й не збиралася читати, але вибору не лишалося. Вона згадала, якою тортурою було сидіти одній за столом, відчайдушно сподіваючись, що хтось придбає її книгу. До того ж вона мала провести наступні три години в товаристві цього автора. Отже, Мерсер почувалася зобов’язаною купити книгу, тому терпляче стояла в черзі. Майра помітила її та завела бесіду. Коли дійшла їхня черга, вони відрекомендувались автору й спостерігали, як той шкрябає свої автографи на їхніх примірниках.

Коли вони спускалися сходами, Майра трохи заголосно пробурмотіла:

— Тридцять баксів псу під хвіст. Я її навіть і не розгорну.

Мерсер хихикнула:

— Я теж, зате наш книготорговець задоволений.

Унизу Брюс шепнув їм:

— Ноель удома — можете одразу йти туди. Гаразд?

Мерсер, Майра й Лі покинули магазин і пройшли чотири квартали до особняка.

— Ви вже бували тут?— запитала Майра.

— Ні, але читала книгу про будинок.

— Там є на що подивитися, а до того ж Ноель — просто ідеальна господиня.

VII

Будинок дуже нагадував Ноелін магазин, адже був повний сільських меблів і пишно прикрашений. Провівши для Мерсер невеличку екскурсію першим поверхом, Ноель побігла на кухню перевірити щось у духовці. Майра, Лі та Мерсер вирушили з напоями на задню веранду, де хиткий вентилятор давав хоч якусь прохолоду. Вечір видався душний, і Ноель попередила, що вечерятимуть вони всередині будинку.

Утім, вечеря пішла не за планом: Брюс прибув один і повідомив, що їхній гість, пан Залінскі, страждає на мігрень і в нього саме трапився напад. Ренді передавав свої вибачення, але мусив відлежатися в темному готельному номері.