Острів Каміно - Джон Гришем

— Не знаєте, коли у вас буде поповнення інвентаря?

Ноель розсміялася й відповіла:

— Ну звісно хе — як тільки, так одразу. Я планувала поїхати до Франції на початку серпня, але тепер, коли продавати більше нічого, матиму вирушити раніше.

Керол глянула на Люка, який чомусь ніби зніяковів.

— Я от що хотів запитати,— промовив він.— Ми подумали, а чи не зустрітися нам у Провансі та й не купити все разом?

— Ми обожнюємо Прованс, і вирушити на полювання за антикваріатом із такою фахівчинею, як ви, було би просто приголомшливо,— додала Керол.

— Ми не маємо дітей і обожнюємо подорожувати, особливо до Франції, і ми справді захоплені антикваріатом. Ми навіть шукаємо нового дизайнера, який би нам допоміг із підлогами й шпалерами,— повідомив Люк.

— Ну, волею долі я знаю всіх у цій справі. А коли б ви хотіли поїхати?— уточнила Ноель.

Мессі переглянулися, ніби згадуючи свій напружений графік, після чого Люк відповів:

— За два тижні нам треба буде з’їздити в Лондон у справах, а після того можемо зустрітися з вами в Провансі.

— Це надто скоро?— запитала Керол.

Секунду подумавши, Ноель відповіла:

— Думаю, що зможу підлаштуватися. Я їжджу туди кілька разів на рік і навіть маю квартиру в Авіньйоні.

— Чудово!— радісно вигукнула Керол. — Оце буде пригода. Я вже уявляю наш будинок, повний речей, які ми самі знайдемо в Провансі.

Люк підняв келих і виголосив:

— Випиймо ж за вдале полювання на південнофранцузький антикваріат!

Другого дня по тому більшість Ноеліного інвентарю вивезла перша вантажівка. Виїхавши з острова Каміно, вона попрямувала до великого складу в Г’юстоні, де Люк і Керол Мессі орендували дев’яносто квадратних метрів — утім, рахунок за оренду зрештою мав опинитися на столі Елейн Шелбі.

За кілька місяців, коли проект завершиться — чи то успіхом, чи то провалом,— ці чудові предмети старовини мали поступово повернутися на ринок.

Надвечір Мерсер вирушила на пляж, де повернула на південь і пішла вздовж краю води. Їй зустрілися Нельсони, що жили за три будинки від її котеджу, і вона трохи побалакала з ними, поки їхня дворняжка обнюхувала її щиколотки. Нельсонам було по сімдесят із чимось років, і вони прогулювалися пляжем, тримаючись за руки, їхня дружність межувала з нездоровою цікавістю, і вони вже встигли витягти з Мерсер, навіщо та приїхала на острів (звісно, за офіційною версією).

— Вдалої вам праці, — сказав пан Нельсон, коли вони прощались.

За кілька хвилин їй трапилася пані Олдерман, що жила за сім будинків на північ. Вона вигулювала пуделів-двійнят і, здається, страждала від самотності й постійно шукала можливості з кимось поспілкуватися. Мерсер такої можливості не шукала, але й нічого не мала проти своїх сусідів.

Біля пірсу вона відійшла від води й попрямувала дерев’яним настилом. Елейн знову приїхала в місто й побажала зустрітися. Вона чекала на невеличкому дворику будинку-триплекса, який орендувала для операції. Мерсер уже раз у ньому була, але нікого, крім Елейн, там не побачила. Вона не знала, чи ще хтось брав участь у спостереженні й чи стежить хтось за нею. На питання про це Елейн відповідала ухильно.

Коли вони пройшли на кухню, Елейн запитала:

— Хочете що-небудь випити?

— Дякую, мені краще води.

— Ви вже вечеряли?

— Ні.

— Що ж, можемо замовити піцу, суші або китайську їжу з доставкою. Обирайте.

— Я не голодна, правда.

— Я теж. Давайте тут сядемо, — запропонувала Елейн, указуючи на маленький столик для сніданку, який стояв між кухнею й кімнаткою. Відкривши холодильник, вона дістала дві пляшки води. Мерсер сіла й озирнулася довкола.

— Ви тут зупинилися?— запитала вона.

— Так, на дві ночі, — відповіла Елейн, сідаючи навпроти.

— Наодинці?

— Так. Зараз на острові більше нікого нема. Ми приїжджаємо час від часу, але не постійно тут перебуваємо.

Мерсер хотіла запитати, хто такі «ми», але втрималася.

— Отже, ви відвідали магазин Ноель,— сказала Елейн, і Мерсер кивнула.

У своєму