Острів Каміно - Джон Гришем
— Я маю щось відповісти?— запитала Мерсер.
— Ні, це інтервенція: ви маєте сидіти й слухати, як ми перемиваємо вам кісточки. Брюсе, ти перший. Що має писати Мерсер?
— Я хотів би спершу запитати, що вона читає.
— Усе, що написав Ренді Залінскі,— відповіла Мерсер, викликавши дружний сміх.
— Бідний хлопець мучиться з мігренню, а ми тут насміхаємося над ним за вечерею,— зауважила Майра.
— Помилуй нас Господь,— тихо промовила Лі.
— Які три останні романи ви прочитали?— запитав Брюс.
Мерсер зробила ковток вина й секунду подумала, а тоді відповіла:
— Мені сподобався «Соловей» Крістін Ханни — він, здається, добре продавався.
— Авжеж,— погодився Брюс.— Зараз досі продаються примірники в м’якій обкладинці.
— Мені теж сподобався,— відгукнулася Майра.— Але книжками про Голокост на життя не заробиш. До того ж, Мерсер, що ви знаєте про Голокост?
— Я й не казала, що хочу про нього писати. Крістін написала вже двадцять книг, і всі різні.
— Не думаю, що їх можна зарахувати до високої літератури,— заявила Майра.
— А ти впевнена, що здатна розпізнати високу літературу?— поцікавилася Лі зі зловтішною посмішкою.
— Це удар нижче пояса, Лі?
— Авжеж.
Брюс повернув розмову в попереднє русло:
— А інші два романи?
— «Котушка синіх ниток» Енн Тайлер — одна з моїх улюблених,— і «Лароз» Луїзи Ердрік.
— Усі троє — дівчата,— зазначив Брюс.
— Так, я рідко читаю книжки, написані чоловіками.
— Цікаво — і розумно, адже десь сімдесят відсотків усіх романів купують жінки.
— І всі ці три авторки добре заробляють на продажах, чи не так?— запитала Ноель.
— Точно,— підтвердив Брюс.— Усі три пишуть чудові книги, які добре продаються.
— Бінґо!— вигукнула Мерсер.— Це і є моя мета.
Брюс поглянув на Майру і сказав:
— От і маєш. Твоя інтервенція приносить плоди.
— Не поспішай. Як щодо детективів?— поцікавилась Майра.
— Не дуже,— відгукнулася Мерсер.— У мене мозок не працює в цьому напрямі: я недостатньо винахідлива, щоби спочатку розкидати підказки, а потім повертатися до них, підводячи до розгадки.
— Трилери?
— Теж не моє: не вмію закручувати сюжет.
— Шпигунські романи?
— У мені забагато дівчачого.
— Романи жахів?
— Та годі вам: я вночі лякаюся власної тіні.
— Любовні романи?
— Не володію матеріалом.
— Порнографія?
— Я незаймана.
— Порнографія вже не продається,— зауважив Брюс.— В інтернеті можна знайти що заманеться.
Майра гірко зітхнула:
— Так... а були ж деньки. Двадцять років тому ми з Лі у своїх романах таку спеку влаштовували!.. Наукова фантастика? Фентезі?
— Навіть у руки не брала.
— Вестерн?
— Боюся коней.
— Роман про політичну інтригу?
— Боюся політиків.
— Ну от ми й визначилися: вам суджено писати історичні романи про проблемні сім’ї. Починайте працювати. Надалі ми чекатимемо від вас якогось прогресу.
— Завтра вранці одразу ж розпочну,— пообіцяла Мерсер.— І дякую.
— Та чого там,— відгукнулася Майра.— І коли вже ми тут почали втручатися в чиїсь справи — хто-небудь бачив Енді Адама? Я питаю через Те, що кілька днів тому натрапила в продуктовому на його колишню, і вона, схоже, вважає, що в нього кепські справи.
— Простіше кажучи, він у запої,— підказав Брюс.
— Ми можемо йому якось допомогти?
— Навряд чи,— відповів Брюс. — Енді зараз — звичайнісінький п’яниця, і доки він сам не вирішить протверезіти, то ним і залишатиметься. Видавець, схоже, заверне його останній роман, а це лише погіршить ситуацію. Я про нього турбуюся.
