Для обох супротивників час перестав існувати, як і все, що їх оточувало. У шаленому напруженні обидва бачили лише один одного, спостерігаючи за найменшим рухом і намагаючись відгадати, що зробить наступної миті другий. Їх розділяло якихось сім-вісім кроків. Коли рука Віконта почала підніматися в його напрямку, Андрій кинувся до стіни вузького коридору, потім до протилежної: в рухому ціль важче влучити. Кидаючись від стіни до стіни, Андрій відступав назад, збільшуючи відстань, очікуючи, що скажений смертник от-от із криком розрядить у нього цілу обойму. Тільки б не зачепило по чомусь такому, щоб не загинути миттєво… Та нерви його ворога все-таки залишалися навдивовижу міцними. Він не стріляв, тільки водив пістолетом слідом за Андрієм. На скільки йому вистачить витримки?
І раптом звідкілясь із паралельної реальності до Андрія долинув тупіт, наче кілька людей бігло сходами догори. Десь далеко, ще внизу. Це почув і довговолосий. На його обличчі промайнув відчай. Андрій, поступово втрачаючи сили та рухливість, знову скочив до протилежної стіни. І цієї миті за спиною Віконта розлетілося на друзки велике матове скло задніх дверей, які ніколи не відчинялися. Він миттєво обернувся, і обоє побачили, як крізь розсаджене скло в коридор вдирається високий чоловік. Андрій упізнав Бідованця й помітив у його руці пістолет. Усе сталося миттєво. Руки двох озброєних людей скинулися одночасно догори, а Андрій, який опинився тепер за спиною свого ворога, інстинктивно впав на підлогу, обличчям донизу. Довговолосий випередив Бідованця. Пістолет у його руці смикнувся назад, і в закритому просторі коридору постріл лупонув по барабанних перетинках. Зі стелі посипалася штукатурка. Бідованець вимахнув другою рукою і впав на обидва коліна, вдаривши своїм пістолетом по підлозі. Тільки тепер він повністю продерся крізь розбиту шибку. Андрій лежав, наче заціпенівши, і спостерігав цю жахливу картину. Коли рука Бідованця, що тримала зброю, за інерцією ще спиралася на підлогу, пістолет Віконта смикнувся вдруге. Цієї ж миті Бідованець дико закричав, і його пістолет спалахнув, ще не відірвавшись від підлоги. Андрій побачив, як від куртки на плечі довговолосого відлетіло якесь шмаття, і його від удару відкинуло убік. Він ступив крок назад, аби втримати рівновагу. Його довге злипле волосся гривою мотнулося над головою, а рука з пістолетом знову почала підноситися догори. Бідованець продовжував стояти на колінах, щоправда, тримаючи зброю вже перед собою. Ну!!! Рука Віконта продовжувала повзти догори!
— Стріляй, Іване! Стріляй!!!
У мить, коли цей несамовитий крик виривався з Андрієвої глотки, пістолет Бідованця спалахнув удруге. Знову посипалася штукатурка, тільки тепер гостро відчувся запах порохового диму. Цього разу шмаття вилетіло зі спини довговолосого. Пістолет упав на підлогу. Віконт ступив два кроки назад, але тіло ще більше тягло навзнаки. Тоді він зробив ще один великий крок і таки втримався на ногах, але вони вже його не слухалися. Коліна підкосилися, і він упав долілиць. Від звуку, з яким ударилася об плитку підлоги його голова, Андрія мало не знудило. А за мить до цього він почув, як позаду розлетілися інші двері, й кілька рук та колін притисли його до підлоги. Та білий халат примусив спам’ятатися тих, хто його скрутив. Бідованець так і продовжував стояти на колінах, тримаючи зброю поперед себе. До нього миттєво підбіг один із сержантів. Двоє інших уже сиділи верхи на тому, хто щойно був господарем становища, а тепер лежав розпластаний на підлозі. Один із ментів смикнувся рукою до шиї пораненого, збираючись очевидно, перевірити пульс.
— Назад! — закричав Андрій. — Не чіпайте його, не торкайтеся.
Сержант, не розуміючи, повернув голову.
— У нього СНІД, — сказав Андрій, підводячись.
Це справило враження — обидва сержанти миттю відійшли. З-під розпластаного тіла на салатову плитку виповзла темна калюжка крові.
Нарешті Бідованець став на ноги, але був наче не в собі. Він блукав поглядом по стінах і міцно стискав пістолет тремтячими руками.
— Усе, — сказав Андрій, скидаючи замурзаний халат і віддихуючись, — більше терористів немає. Він був сам. Іване, тебе зачепило? Поранений? Кажи! Ну, чого ти мовчиш?
Не говорячи ні слова, Бідованець посмикав руками, ногами, плечима.
— Начебто ні… — нарешті промовив він не надто впевнено, а потім підтяг догори ліву штанину. По нозі його текла кров.
— Спокійно, це лише скло, — сказав Андрій, побачивши поріз.
Напевно, це сталося, коли він висаджував скло або продирався крізь двері. Автоматично Андрій глянув на власні руки, згадавши стрибок у вікно. Рукам якимось дивом пощастило, а от на шиї та за вухом пальці відчули болючі рани та слизьку кров. Опустивши штанину, Бідованець підійшов і нахилився над пістолетом, що валявся поруч із тілом.
— Стоп, один момент, — зупинив його Андрій, піднімаючи руку. — Попереджаю всіх, що цей маніяк хворий на СНІД. При побутовому контакті це не передається. Але з нього тече кров. Якщо на вашій шкірі є травми і вони забрудняться його кров’ю, ви можете заразитися. Є така ймовірність. Прошу взяти до уваги.
Троє ментів відійшли ще далі й почали оглядати себе, як і Андрій свого часу. Бідованець таки підняв пістолет двома пальцями. Уважно оглянувши зброю і скрушно хитнувши головою, він поклав її в кишеню. На його обличчя немов чорна хмара насунулася.
— Що тут сталося? — запитав він Андрія.
— Розгул тероризму в країні, — відповів той. — Сиджу в нього вже годину в заручниках. Думав, час прощатися із життям.
— Але це ж ви лізли у вікно? — запитав один із сержантів.
Схоже, почувши звук розбитого скла, а потім і постріли, вони повискакували надвір і побачили, як лікар дерся нагору
