Мало тямлячи, що робити, Андрій повернувся обличчям до свого ворога і, повільно витягнувши з кишені зв’язку робочих ключів, відділив ключ від апаратної. Тепер вставити його в замок. Чи можна встигнути відчинити двері і вскочити туди? А що далі? Через вікно? Другий поверх. Подвійне скло. Ні, не вдасться. Зараз пістолет знову вткнеться під ребра, і заходити доведеться разом із цим чуперадлом.
Намагаючись приборкати безладдя думок, Андрій перекладав у пальцях ключа, коли несподівано ціла зв’язка вислизнула з його тремтячих рук і голосно дзенькнула по підлозі. Цей звук штрикнув Андрія десь аж під серце. Довговолосий також здригнувся від несподіванки. Він теж хвилювався. Крапельки поту рясно вкрили його огидні прищі. Минуло вже явно більше трьох хвилин від початку відліку, але Віконт, очевидно, не збирався його вбивати, поки не побачить дівчини. Андрій несміливо нагнувся за ключами й раптом побачив між дверима апаратної й підлогою більш як двосантиметрову щілину. Ідея виникла несподівано. Точніше, Андрій зробив це, ще не усвідомлюючи, для чого.
У бідному освітленні коридору довговолосий спершу навіть не зрозумів, що сталося. Непомітний рух кистю і — ключі, тихо дзенькнувши, ковзнули під двері. А наступної миті, відштовхнувшись ногами, Андрій кинувся коридором убік і назад, перекотився і з криком рвонув головою вперед, не встигнувши ще навіть повністю стати на ноги. Тут кінчалися палати й утворювався невеличкий хол. По ньому й летів тепер той, хто досі ходив тут поважно та неквапно, головою просто у вікно. Усе сталося так несподівано для Віконта, що він не встиг вистрілити. Останньої миті втікач обхопив голову руками.
Здавалося, пробити подвійне скло з такою легкістю неможливо, але дев’яносто кілограмів його тіла навіть не відчули, як пролітали крізь нього. Тільки щось задзеленчало та різонуло по руці та шиї. Другий поверх, — згадалося вже в польоті, і Андрій спробував згрупуватися. Ця вправа з часів занять спортом була добряче забута, та й з другого поверху головою донизу він летів уперше. Йому таки вдалося зробити переворот через плече і врятувати голову та шию. Проте удар виявився таким, що, здавалося, повідлітають легені. Забило подих, першої миті після падіння Андрій розпластався на клумбі під вікнами. Добре, що хоч не на асфальті. У запамороченні, яке тривало кілька секунд, він усе-таки намагався відповзти боком по квітнику, на який приземлився. А нагорі, здавалося, ще дзеленчало. Це дзеленчання скла серед сонної нічної тиші! Невже його не почують через вулицю, у районній міліції? Якщо справді не почують, то можна сміливо звільнити весь її особовий склад. І не встиг Андрій ще хоч раз по-людськи вдихнути, як нагорі пролунав постріл.
— Назад! — це кричав довговолосий. — Назад! По палатах! Не виходити!
А потім… Знизу добре чулося, як цей маніяк висаджує двері. Зараз він із ними впорається і, побачивши, що Ліни в замкненому приміщенні немає, піде по палатах. Або притисне чергову сестру, якщо та трапиться йому на очі. Однаково він знайде її — палата Ліни навпроти апаратної! Андрій підхопився на ноги. Йому потрібно назад! Миттєво! Оббігти корпус! Вхід з протилежного боку. Чи можна так устигнути? Ні, надто довго. Та й з’явившись у коридорі, він буде чудовою мішенню для озброєного ворога. Тому, схопившись рукою за пожежну драбину, Андрій поліз догори. Другий поверх. А далі — десять кроків по карнизу до розбитого вікна. Після падіння ноги тремтіли і слухалися дуже погано! Боліло плече. А Віконт гамселив у двері. Висадити їх виявилося не так уже й просто. Нарешті Андрієві вдалося пролізти крізь вибите вікно, відламавши потилицею ще шмат скла. Втративши здоровий глузд, недавній заручник ліз туди, звідки щойно ледве видерся. І цієї миті почувся гуркіт зірваних із завіс дверей. Андрій тільки визирнув з-за рогу. Двері перекосило, але верхня завіса витримала. За другим заходом довговолосий упорався з дверима, спер їх на стіну і зник в апаратній. Звідти почулася шалена лайка, й Віконт сіпнувся назад. В отворі вже блимнула його світла куртка.
Рішення з’явилося підсвідомо. Поштовх ногою кинув двері просто на Віконта. Довговолосий упав, а двері хряснулися на другий бік, під стіну, зачепивши її своїм ріжком. Андрій ледве встиг відскочити.
А противник уже підводився. Пістолет лежав за ним, кроків за п’ять, посеред коридору. Напевно, туди його відкинуло ударом. Віконт стояв на одному коліні, важко дихаючи. Вигляд у нього був приголомшений. Очевидно, втративши свого заручника так несподівано, він ще менше сподівався побачити його знову. Довговолосий озирнувся через плече. Відстань до ворога та до втраченої зброї була приблизно однаковою. Але він не наважувався зробити вибір. Можливо, його добряче вгріло тими дверима, і тепер він тримався одною рукою за підлогу, збираючись із духом.
Андрій дивився на нього зверху. Та йому наважитися було ще важче. Поруч лежало кинуте дверне полотно. Якби встигнути його підняти! Двері з тирсоплити важкі… Пістолет набагато легший та зручніший. Швидше пістолет опиниться в руках Віконта, аніж двері в його власних. Натиснути на спуск — це одна мить. Ударити дверима — надто проблематично…
Довговолосий ще раз озирнувся назад, на пістолет, а наступної миті, нахиливши голову, зі свого «низького старту» з криком кинувся на Андрія. Можливо, в нього, нарешті, здали нерви. Те, що зробив Андрій, було єдино правильним, єдино допустимим рішенням. Він також стрибнув уперед, одночасно викидаючи праву ногу. Напевно, років з десять тому це вийшло б краще. Проте маси його тіла виявилося достатньо — нога вгатила нападнику в живіт. Віконта відкинуло назад, але Андрій крізь штани відчув, як рука довговолосого зачепила його ногу, ковзнувши по ній нігтями. Вони впали майже одночасно: довговолосий — від удару, Андрій — за інерцією, на лівий бік. Так само одночасно обоє знову опинилися на ногах. Тільки тепер довговолосий уже не думав
