Із зібганим залізничним квитком у кишені Андрій і підійшов до кінця цієї сумної історії — історії провінційного лікаря, який, живучи тихим буденним життям, завжди вірив у диво і якому після несподіваного польоту над прірвою все-таки наостанок майнуло таке близьке щастя, але… Тільки майнуло. Дива не сталося.
Він знав, що довго пам’ятатиме їхнє з Ліною прощання. Прощальної розмови так і не вийшло. Вони стояли на пероні. У повітрі нарешті відчувалося не те що весна — справжнє літо. Теплий легкий вітерець під променями такого довгоочікуваного сонця. Ось-ось мав надійти київський поїзд. Андрій тримав Лінину сумку. Коли вони переходили через колію, то взялася за простягнуту ним руку й тепер так і трималася за неї. А він стояв, нездатний говорити. Вони могли сто разів розминутися в цьому світі: не потрапити до одного вагона або Ліна просто спала б, і тоді Андрій вийшов би на своїй станції — і все. Але ж долі було завгодно звести їх. Пізніше могло не запуститися її серце, міг і він зламати в’язи, стрибаючи з поїзда, або піти на дно трясовини, ковтаючи багнюку. Але й тут доля розпорядилася інакше. Навіщо? Навіщо, коли обоє тепер стоять на пероні в очікуванні поїзда, який зараз їх остаточно відокремить?!
Ліна трималася за його руку своїми обома й дивилася йому в очі. Невже вона також боялася відчути, що це кінець? Напевно, весь його вигляд говорив про це. А свідомість Андрія свердлила єдине — вона не зізналася. Вона не відкрила йому правди. На тлі їхніх карколомних пригод, котрі навдивовижу щасливо закінчились, це було такою собі маленькою ложкою дьогтю… Вони не можуть стати близькими людьми. Близьким кажуть правду, якою б вона не була. Їх не дурять і нічого не замовчують. Не можуть двоє людей стати близькими, якщо між ними немає повної відвертості, повної правди. І зараз Андрій це добре усвідомлював. Тому, напевно, і не міг дивитися їй в очі.
Ліна витягла з сумки папірець і поклала до його кишені.
— Це моя адреса в Києві, — сказала вона. — Будете там — заходьте, — і додала: — Я чекатиму.
Саме цієї миті Андрій і боявся подивитися на неї. Він знав, що скаже тоді: «Навіщо ж ти мене чекатимеш, якщо не розповіла мені правди? Як ти можеш сподіватися на майбутнє, не розрахувавшись з минулим? Як ти можеш дивитися мені в очі, тримаючи це все в собі? Невже воно дозволить тобі закохатися в мене і сподіватись на взаємність? Що ж ти тоді за людина?»
Але водночас він твердо знав, що ніколи цього не скаже. Що було б тоді? Сльози? Істерика? Заперечення всього з тією ж чарівною безневинністю в очах? Це над його сили.
І все ж таки Андрій дав їй ще один шанс. Поїзд уже прибув і мав стояти вісім хвилин. Так повідомили. Ліна досі тримала його за руку, а він тримав її сумку.
— Ти нічого не хочеш сказати на прощання? — запитав Андрій і все-таки глянув їй в очі.
Вона не злякалася, хоч і мала б: Андрієві здалося, що зараз у нього вираз обличчя Віконта, його погляд — погляд приреченого. А Ліна стояла перед ним і спокійно, з ледь помітним сумом дивилася на чоловіка, з яким мала ось-ось попрощатися, можливо, назавжди. Ні тіні того, на що Андрій сподівався, ні натяку на те, що так боявся побачити. А може, все це — його власні вигадки? Манікюрні ножиці й усе решта? Може, це плід його хворобливої уяви? Може, він надто все ускладнює? Ну! Її вкусив Дік! Ну ж бо!
На жаль, Андрій не володів мистецтвом самонавіювання.
— Хочу, — сказала вона, — ви найкращий з чоловіків, яких мені доводилося бачити чи навіть уявляти.
Усе-таки її очі при цьому змигнули, вона схвильовано ковтнула й відвела погляд. А потім, не відпускаючи його руки, потяглася догори й поцілувала його.
Андрій подав їй сумку. Поїзд рушив.
XXІ відтоді все його життя пішло шкереберть.
Після від’їзду Ліни думками Андрій залишився з нею. Він нічого не міг із цим зробити, не годен був думати про щось інше. Іноді, коли йому вдавалося чимось відволіктися, його душевний стан набував якоїсь рівноваги, наставало тимчасове заспокоєння Андрій чіплявся за такі моменти, намагаючись продовжити їх, сподіваючись, що стан гострого стресу, пов’язаний зі зникненням цієї жінки з його життя, минає. Та врешті-решт усе виявлялося не так. Варто було сісти, склавши руки, ця неприкаяність з’являлася знову, огортаючи свідомість з новою силою. Саме в пошуках її, так би мовити, коріння Андрій згадав про галютинського хірурга Віталія, якому заборгував і перед яким завинив. Проконсультувавшись зі знайомим автослюсарем і зібравши суму, необхідну для ремонту побитого авто, додавши позичені гривні, Андрій надіслав до Галютина грошовий переказ, а зателефонувавши наступного дня, переконався в його отриманні. Взагалі розмова вийшла приємною. Віталій був вражений і розчулений. Вони поговорили наче добрі друзі. Неприємний баласт цієї події зник. Неприкаяність залишилася.
Андрій почувався викинутим із життя. Його ситуація, як колись Віконтова, мала якось розв’язатися. Але в кожного своя доля і свій шлях широкий. І Андрій поринув у роботу. Довгий час він буквально днював і ночував у лікарні, радіючи, якщо траплявся незрозумілий складний випадок, охоче підміняв колег на чергуваннях, багато читав, оперував. Ні, не з задоволенням, навіть не з натхненням. Скоріше з якоюсь одержимістю. Він не міг би сказати, що досі халявив, зовсім ні. Просто відтепер сподівався забутися в роботі і, обклавшись з головою хворими, історіями, операціями, спеціальною літературою, хотів єдиного — залишити собі якомога менше дозвілля, аби не думати, не мучитись. Час, який
