Відсунувши порожню чашку, він переможно подивився на свого полоненого.
— Хай там що, а наостанок мені все-таки залишаться приємні спогади про майстерно проведене полювання. Майстерно… — в захваті він навіть похитав головою. — Та й трофей, погодься, того вартий.
Подумки Андрій віддав належне своєму ворогові, але відвертий цинізм того викликав у заручника необачну в його становищі хвилю обурення.
— Добра собі майстерність, — сказав Андрій, з-під лоба глянувши на довговолосого, — пси потопилися, загоничі поскручували в’язи, а напівживий Віконт, долізши рачки до нори, де заховався звір, розмірковує про цінність трофея.
Андрій злякався власних слів і мало не сахнувся. Який біс тягнув його за язик! Здалося, Віконт застрелить його на місці — скажений вогонь спалахнув в його очах.
— Що ти цим хочеш сказати? — просичав він.
— Тільки те, що сказав.
— Ні, ти на щось явно натякаєш. Ця гадюка тобі, видно, про мене багато набалакала… То що там про загоничів та псів? Га?
— Загалом непогана команда, — сказав Андрій. — Швидко бігають, трохи повільніше думають. Ще гірше стрибають з поїзда. А плавати, як виявилося, зовсім не вміють, — він навіть посміливішав, відчувши, що знову зав’язується якийсь діалог.
— Не пащекуй, бо застрелю, — визвірився Віконт. — Де ці скоти?
— Здебільшого годують раків. Дехто, правда, не зміг зайнятися цим, оскільки трохи раніше отримав несумісні з життям травми.
— Гониш, — сказав довговолосий, — не такі вже вони дебіли, щоб я тобі повірив.
— Як знаєш, — відповів Андрій, — не буду тебе переконувати, але банда пана Стаха повністю припинила своє існування. Щоправда, та шльондра, яку ви пофарбували під Іру, напевно, й досі сидить припнута до труби у приємній компанії двох трупів. Я не можу кривдити жінок, навіть таких. А от решту команди вже ніхто ніколи не побачить. Навіть машини, що полишалися без господарів на вокзалі, вкрали, напевно, такі самі, як вони. Хіба, може, знайдуть того, у синій джинсовці, за умови, що ним ще не повечеряли здичавілі пси. Решта, повір, канула безслідно.
Тепер Віконт дивився на нього з неабияким подивом, не знаючи, вірити цим розповідям чи ні.
— То ти, кажеш, такий крутий? Хто б міг подумати… — ворог підвівся, подив та цікавість зникли з його очей. Залишились тільки втома, пустота і цілеспрямованість. — Веди, — промовив він, — маєш три хвилини. Час вичерпується — стріляю.
Усе. Кава випита, набридли балачки. Нікого не вхопив апендицит. Голів на дискотеці сьогодні також не били. Час, подарований долею як додатковий шанс, вичерпався.
Що робити? Куди вести цього схибленого смертника?! В Андрієвій уяві постала Ліна. Струнка фігура в жовтій штормівці, чоловіча картата сорочка, біляве волосся, спадаюче по щоках. Манікюрні ножиці канули в небуття.
Куди його вести?!
— А де гарантія, що ти мене не застрелиш після того, як побачиш її?
— Сорок секунд, — сказав Віконт.
Що зараз буде?! Що вигадати?
— Якщо ти застрелиш мене, то в житті її не знайдеш! — мало не закричав Андрій.
— Хвилина-десять, — зауважив довговолосий.
Це кінець. Ну чому він не вірить? Андрій же міг заховати її, зачинити десь… Де? Ну є ж тут, скажімо, так звана апаратна, в якій зачиняються двері, або комора.
— Дві хвилини, — сказав Віконт.
Очі його, здавалося, зовсім згасли, погляд став байдужим, і це не обіцяло нічого доброго. Цей схиблений таки домігся свого й зараз просто зробить те, що давно замислив, те, до чого доклав так багато зусиль, те, що вінчатиме його недовге страшне життя. Очевидно, йому навіть не вдасться уповні насолодитися ситуацією. Він сподівався явно на щось більше. У його очах промайнула тінь розчарування. Пістолет у руці Віконта зробив неясний рух.
Андрій рушив. Вони вийшли з ординаторської, і довговолосий штовхнув уперед свого заручника,
