Але замість цього Андрій відчинив двері до ординаторської своїм обличчям. Віконт вилаявся. Це дійсно виявилася не палата, і Ліни в ній не було. А наступної миті Андрій заштампував носом шафу для одягу. Пістолет втискався в ребра, а ця примара притислася до нього й засичала просто у вухо своїм смердючим ротом. Він хотів Ліну. А Андрієві потрібен був час. Бодай кілька хвилин спокою. Кілька хвилин, щоб вигадати щось, знайти якийсь вихід!
— Пішли, падло… У тебе є одна хвилина, щоб завести мене до неї. Одна, чуєш? За хвилину стріляю. Ти зрозумів? А її потім однаково знайду.
Брехати сенсу не було: на дивані стояла Лінина сумка, на столі — дві чашки кави. Якщо він скаже, що її тут немає, цей божевільний може вистрілити одразу. А втім, хіба не зробить він цього, коли вони переступлять поріг її палати? Цей маніяк усе одно його вб’є. У будь-якому разі. Шанси заручника дорівнювали нулю.
Кава на столі ще парувала. Прекрасна кава. Не дарма довговолосий зачув її ще в коридорі. Він проковтнув. Проковтнув спастично, мимоволі. Можливо, він не їв багато годин, і тепер аромат та вигляд паруючої кави викликали в нього спазм м’язів глотки. Андрія врятувала всього-на-всього чашка кави. Ворог вагався лише мить, а потім штовхнув його до стіни, а сам сів за стіл і, всипавши в маленьку чашку мало не півцукернички, випив одну порцію кави. Без пістолета під ребрами Андрієві трохи полегшало. А Віконт, випивши відразу і другу порцію, нарешті, задоволено перевів подих.
Андрій мовчки стояв у кутку й чекав. Довговолосий знав, що заручник не кинеться на нього голіруч, а до втечі шляхів не було. Він налив кип’ятку в обидві чашки й розсипав по них залишки кави та цукру з банок. Сьорбнувши, одразу скривився: напій був надто гарячим. Відставивши чашку, він відкинувся на спинку стільця. Після подвійної кави йому стало значно краще, змінився вираз обличчя, руки більше не тремтіли. А той, хто стояв у кутку під дулом пістолета, мав усі підстави думати, що жити йому залишається рівно стільки, скільки потрібно на те, аби випити дві чашки кави. Ось Віконт уже бере до рук одну з них. Що могло у цій ситуації допомогти? Якась зміна. Чиясь поява. Але хто міг тут з’явитися серед ночі? Напевно, так вважав і нападник, дмухаючи на каву. Хоча навіть серед ночі в лікарні, а тим більше в хірургічному відділенні, раптово міг розпочатися неабиякий рух. Скільки разів Андрій проклинав цей рух, ці безсонні ночі і, Господи прости, хворих, з якими іноді випадало колотитися до самого ранку. А зараз? Та невже в цілому районі за цих десять-п’ятнадцять хвилин, поки цей гад допиватиме каву, не може когось трафити банальний апендицит або прорватися виразка шлунку? Ну хоча би голову комусь на дискотеці розбили! Господи, прости його грішну душу за такі думки! Адже йому потрібне хоч якесь зрушення! У відділенні з’явилися б нові люди, це вивело б його ворога з рівноваги, обмежило в часі. Принаймні хоча б хтось довідався, що тут коїться отаке! Довговолосий міг би розгубитися, а Андрій, навпаки, скористатися б цим. Та й на операційний стіл, в разі чого, був шанс потрапити не за півгодини, а значно швидше. Чорт забирай, ну чому саме сьогодні ніхто не бажав слабувати? Як же завадити цій паскуді? Час… Час працював на Андрія.
— А може, розповіси мені одну річ, — знайшовся заручник, — заким кава?..
— Які проблеми?
Довговолосий явно не чекав запитання.
— Та нічого серйозного. Просто цікаво. Мене не можна було вичислити. Я не залишив ніяких слідів. Як ти сюди потрапив?
Запитання звучало природно. Мабуть, тому, що Андрій дійсно не міг цього збагнути. Віконт засміявся й відкинувся на спинку крісла. На обличчі його з’явився самовдоволений вираз. Права рука з рукояткою пістолета спирається на стіл. Ствол дивиться Андрієві в груди.
— А знаєш, — сказав він, — я тобі розповім. Усе-таки ти виявився гідним супротивником. Та й мені є чим похвалитися. Чому б ні? Он поки каву доп’ю.
І він відпив з останньої чашки.
— Після того, як ти попрощався зі мною так негарно, там, на дорозі, я, скажу тобі чесно, розгубився. Мати такий шанс і так по-дурному втратити його! Я подумав, що ти десь заїхав, покинув машину, зловив попутку і — шукай вітра в полі. Спробував і я зупинити якесь авто, щоб наздогнати тебе, доки ти не відв’язався, але ніяка підлота не стала. Ну річ не в тім. Не буду приховувати — я гадав, що ми вже не побачимося. Але зранку мене чекав ще один сюрприз у вигляді дружбана з проламаною головою і втраченої схованки. І я зрозумів, що ти ще тут, у місті. До речі, що там було? Гроші? Документи?
— Паспорт, — відповів Андрій. — Тільки паспорт. На жаль, грошей там не було. До цього я не додумався.
— Паспорт… — погодився він, перебиваючи Андрія. — От і я так подумав. Я знав, що він десь має лежати. Тут ми схибили. Треба було тебе відразу обшукати. А вони, ідіоти, натомість заходилися мостити тебе. Добряче ж ти їм допік. Мене якраз не було з ними. Як дізнався, що тебе впіймали, злякався, що заб’ють
