Сильвестр роззирнувся у спальні і почухав свою голомозину між темних кучерів.
– Чорт забирай, Бо, він нещодавно мав тут бути! Я впевнений, що вчора світла не було в жодному з вікон.
Він з розмаху гепнувся на рожеву скриню для ковдр, засунув пістолет у кобуру і закурив.
Невисокий блондин стояв посеред кімнати, тримаючи пістолет наготові.
– У мене відчуття, що він досі десь тут.
Сильвестр махнув цигаркою.
– Дай спокій, він тут був і вже пішов. Я перевірив обидві ванні кімнати та іншу спальню.
Блондин похитав головою.
– Ні, він десь тут, у цьому будинку.
– Облиш, Бо, він не примара, він профан, якому щоразу щастило. До цього часу.
– Може, й твоя правда. Але я ніколи не став би недооцінювати сина Аба Лофтуса.
– Я маю знати, хто це?
– Ти не застав його, Сильвестре. Аб Лофтус був найкрутішим полісменом Осло й околиць.
– Звідки ти знаєш?
– Колись я спізнався з чуваком ніс у ніс, придурок ти. Ще в дев’яності роки ми з Нестором саме облагоджували оборудку на Алнабру, коли раптом нагодились Лофтус та ще один пес на патрульній машині. Лофтус одразу зметикував, що вони накрили наркооборудку, але замість викликати підмогу вони з напарником спробували самотужки нас притиснути. Аб Лофтус сам заломив чотирьох наших пацанів, перш ніж ми зуміли покласти його. І це було не так просто, повір мені – чувак був борцем. Ми намірялись застрелити його просто на місці, але Нестор злякався, що кров полісмена ляже на бізнес непоправною халепою. І поки ми про це сперечались, чувак лежав і кричав: «Де ви там поділися? Підходь по одному!» Як той затятий лицар із шоу Монті Пайтона, пам’ятаєш? Йому відрубують руки і ноги, а він ніяк не хоче визнавати себе переможеним.
Бо розсміявся. Як на милий серцю спогад, подумав Сильвестр. Пацан хворий на голову. Він любив смерть і каліцтва і ладен був би лежати на дивані і переглядати шоу «Безглуздості» в Інтернеті цілими сезонами, адже там показують, як люди нівечать себе по-справжньому, а не як у кумедних домашніх відео, на яких люди перечіпаються чи гепають собі молотком по пальцях на втіху всій родині.
– Ти казав начебто, що їх було двоє? – нагадав Сильвестр.
Бо пирхнув.
– Його напарник здався одразу. Дуже охоче пішов на компроміс, упав на коліна і благав пожаліти його. Ти, либонь, бачив таких.
– Так, – сказав Сильвестр. – Слабак.
– Дарма, – сказав Бо. – Стратег. Оце й називається володіти ситуацією. І стратегія повела того чувака набагато далі, ніж ти міг би подумати. Але не про це зараз мова. Треба знову обшукати будинок.
Сильвестр знизав плечима і підвівся. І він уже був майже в дверях, коли зрозумів, що Бо за ним не йде. Він обернувся і подивився на свого напарника, який досі стояв на тому самому місці, дивлячись на скриню, на якій щойно сидів Сильвестр. На віко скрині. Бо підніс палець до губ і показав на скриню. Сильвестр дістав пістолет і зняв із запобіжника. Він відчував, як загострились його відчуття: світло стало яскравішим, звуки чіткішими, і кров відчутніше пульсувала у судинах шиї. Бо безгучно відступив ліворуч від скрині, так щоб вона опинилась на лінії вогню також для Сильвестра. Той стис рукоятку пістолета обома руками і підступив ближче до скрині. Бо показав на мигах, що відкине віко. Сильвестр кивнув.
Він затамував подих, тимчасом як Бо, спрямувавши пістолет на скриню для ковдр, помістив пальці лівої руки під край віка. Секунду зачекав, дослухаючись. І відкинув віко.
Сильвестр відчував під вказівним пальцем опір спускового гачка.
– Чорт… – прошипів Бо.
Крім постільної білизни, у скрині нічого не було.
Разом Бо і Сильвестр обшукали всі до останньої кімнати, вмикаючи і вимикаючи світло, але нічого не знайшли. Зрештою, вони повернулися в спальню, де все було в такому вигляді, як вони залишили.
– Ти був неправий, – сказав Сильвестр, вимовляючи слова повільно і чітко, бо він точно знав, як вони лютять Бо. – Він пішов.
Бо пересмикнув плечима, так ніби його піджак незручно сидів на них.
– Якщо він пішов, але залишив світло невимкненим, це означає, що він планує повернутись. І якщо ми його тут підстережемо, простіше буде його впорати, ніж коли станемо бігати за ним.
– Може, й так, – сказав Сильвестр. Він уже зрозумів, до чого хилить напарник.
– Нестор хоче, щоб ми впорали його якнайшвидше. Він може накоїти чимало лиха, як ти сам знаєш.
– Так, усе правильно, – насупився Сильвестр.
– Тому ти залишишся тут сьогодні – на випадок, що він повернеться вночі.
– Чому брудна робота завжди мені?
– Відповідь починається на літеру «С».
Статус. Сильвестр зітхнув. От би хто пристрелив Бо! Сильвестр тоді отримав би нового напарника. Рівного собі за статусом.
– Я тобі раджу зробити засідку у вітальні, звідки ти бачитимеш і вхідні двері, і двері з підвалу, – сказав Бо. – У нас немає упевненості, що ми його так само легко умнемо, як того пастора.
– Я й першого разу добре почув, – огризнувся Сильвестр.
Маркус побачив, як двоє чоловіків залишили яскраво освітлену спальню, і невдовзі по тому блондин вийшов з будинку, сів у джип і поїхав. Син був іще десь там, але де? Можливо, він чув, як завівся і поїхав джип, але чи знав він, що один із вламувачів досі в будинку?
Маркус спрямував бінокль на темні вікна, але нічого не міг там побачити. Син міг потайки прокрастись у задню частину будинку і звідти втекти, але Маркус так не думав: він весь час сидів коло вікна прислухаючись – він би неодмінно щось почув.
Маркус відчув якийсь рух і спрямував бінокль на вікна спальні, єдиної наразі освітленої кімнати будинку. І переконався, що був правий.
Ліжко… Воно рухалось! Точніше, матрац на ньому. Матрац підскочив і відсунувся вбік. Отам він був. Ховався між ламелями ліжка і великим пухким подвійним матрацом, на якому так полюбляв поніжитись Маркус. Добре, що
