– Тобто?
– Я розмовляла з одним інформатором, якого знаю з часів роботи у відділі боротьби з наркотиками. На його думку, дуже дивно, що дві людини, що так добре знали одна одну, загинули у такий короткий проміжок часу.
– Волан знав Фаррісена?
– Так. Добре знав. Аж надто добре, як на мого інформатора. І ще одне. Я перевірила особову справу Калле. Його неодноразово допитували у справі про вбивство кілька років тому. Його навіть взяли під варту. Особу жертви не було встановлено.
– Навіть згодом?
– Відомо тільки, що вона була молодою азійською дівчиною. Стоматологічний аналіз показав, що їй було шістнадцять років. Свідок бачив, як якийсь чоловік на задньому дворі щось їй вводив шприцом. Свідок вказав на Калле на впізнанні.
– А звісно ж.
– Але Калле відпустили, бо хтось інший зізнався.
– Оце пощастило!
– Так. До речі, чоловік, який зізнався у вбивстві, – це той самий, що втік нещодавно з в’язниці Статен.
Карі дивилась на нерухому постать Симона проти вікна. Вона вже засумнівалася, що він чув її розповідь, і ладна була повторити, коли його хрипкий, по-старечому приязний голос гукнув:
– Карі!
– Так?
– Я хочу, щоб ти дослідила абсолютно всі сторони життя Айнете Іверсен. Перевір, чи немає чогось бодай віддалено схожого на стрілянину поблизу неї. Все, що завгодно, ти зрозуміла?
– Гаразд. Що у тебе на думці?
– Я думаю, – заспокійлива нотка зникла з його голосу, – я думаю: якщо це так, тоді…
– Тоді що?
– Тоді все тільки почалося.
Розділ 25
Маркус вимкнув світло в своїй спальні. Дивне відчуття – стежити за іншими, знаючи, що вони тебе не здатні бачити. Проте його неначе електричним струмом проймало щоразу, коли Син дивився зі свого вікна просто в бінокль Маркуса. Так, наче він знав, що хтось шпигує за ним. Син сидів зараз у батьківській спальні, на тій рожевій скрині для ковдр, у якій – Маркус знав – не було нічого, за винятком чохлів для пухових ковдр і кількох простирадл. Кімната без фіранок була освітлена люстрою на чотири лампочки, тож побачити, що діється всередині, було нескладно. А завдяки тому, що жовтий будинок був розташований трохи нижче, ніж будинок Маркуса, а Маркус сидів на горішньому місці свого двоярусного ліжка, яке він зараз пересунув до вікна, він бачив Сина як на долоні. Той, власне, нічого особливого не робив: тривалий час сидів у своїх навушниках, підключивши їх до мобільного телефона, і щось слухав. Це мала бути якась дуже гарна пісня, адже що три хвилини він натискав клавішу повтору і прослуховував те саме знову й знову, наче ніяк не міг наслухатись. І щоразу він усміхався на тому самому місці, хоча він, імовірно, трохи сумував через ту дівчину. Вони поцілувались, а потім вона помчала геть, наче ошпарена. Бідний хлопець. Маркус питав себе, чи не слід постукати до нього в двері. Запросити Сина до них додому, на вечерю. Мама, очевидно, схвалила б таке рішення. Але Син мав сумний вигляд і, ймовірно, не хотів, щоб його тривожили. Завтра теж не буде пізно це зробити. Маркус прокинеться раненько і подзвонить до нього в двері – принесе теплі булочки до сніданку. Авжеж, саме так він і вчинить. Завтра. Маркус позіхнув. У голові в нього теж грала мелодія. Не те щоб справді музична композиція, а всього лише одна фраза. Але вона безнастанно програвалась у нього в голові. Відколи отой шибеник з Тьосена запитав Сина, чи він Маркусові батько. «Чом би й ні».
Чом би й ні? Справді!
Маркус знову позіхнув. Час було вкладатись. Зрештою, треба ж завтра вставати рано – підігріти булочки. Але саме тієї миті, коли він уже опустив був бінокль, щось трапилося. Син підвівся. Маркус знову навів на нього бінокль. Син відгорнув килим і підняв одну з мостин. Схованка. Він мав щось покласти у схованку. То була червона спортивна торба. Він розкрив її. Витяг мішечок з білим порошком. Маркус одразу здогадався, що то – він бачив такі мішечки по телевізору. Наркотик. Раптом Син сіпнув головою. Схоже, він дослухався до чогось: насторожився достоту, як та антилопа на водопої, що її показували по «Планеті тварин». А зараз уже й Маркус міг почути той звук. Віддалене дирчання мотора. Автомобіль. Пізно вночі, у час літніх канікул по їхній вулиці зазвичай не так багато машин проїжджає. Син сидів нерухомо, наче його паралізувало. Маркус побачив відблиски світла фар на асфальті. Великий чорний автомобіль, що їх називають джипами, зупинився під вуличним ліхтарем між їхніми двома будинками. Двоє чоловіків вийшли з машини. Маркус розглядав їх у бінокль. Обидва були вбрані в чорні костюми. «Люди в чорному». Один був викапаний персонаж із того фільму. А в меншого волосся було світле, і це вже не відповідало стилю. Дебеліший мав також чорні кучері, як Віл Сміт, але вигляд псувала масивна лисина на маківці, і шкіра в нього була біла як крейда. Маркус бачив, як вони обсмикнули свої піджаки, як придивлялись до жовтого будинку. Лисуватий кучерявий показав на освітлене вікно спальні, і вони швидко рушили до воріт. Нарешті до Сина навідались гості!
Так само, як Маркус, вони перестрибнули через паркан, замість іти через ворота. І так само, як він, вони зрозуміли, що можна безшелесно обійти двір галявиною, щоб не рипіти гравієм. Маркус знову перевів бінокль на спальню. Син кудись пішов. Він, напевно, теж побачив гостей і спустився, щоб відчинити їм. Маркус спрямував бінокль на вхідні двері, куди двоє чоловіків уже піднялися сходами. Парадні двері не були освітлені, тож Маркус не мав можливості чітко бачити, що там відбувається. Але він почув, як щось розламують, а тоді двері відчинились.
Маркусу перехопило подих.
Вони… вони вломилися силою! Це грабіжники!
Можливо, хтось підказав їм, що в будинку ніхто не мешкає. Так чи інак, він має застерегти Сина. Що як ці двоє небезпечні?! Маркус зістрибнув з ліжка. Може, варто розбудити матір? Зателефонувати в поліцію? І сказати… Що? Що він шпигував за своїм сусідом, підглядав у бінокль? А коли вони зніматимуть відбитки пальців, щоб знайти грабіжників, то знайдуть його, Маркуса, відбитки! І наркотики Сина, через які той теж потрапить у в’язницю. Маркус стояв посеред кімнати, не знаючи, що йому робити. Тоді він помітив рух у спальні в будинку навпроти. Він знову навів бінокль. Оті двоє чоловіків – вони були тепер у спальні. Вони щось шукали. У шафі, під ліжком. Вони… У них була зброя! Маркус інстинктивно зробив крок назад, коли
