Енола Голмс. Справа про таємничі букети - Ненсі Спрінгер
РОЗДІЛ ПЕРШИЙ
Важко вибрати собі нове ім’я, гадаю, навіть складніше, ніж дати ймення немовляті. Адже із собою людина навдивовижу близька, а з дитиною — ледве знайома. І, певно, через якусь творчу примху моя мама вирішила назвати мене Енола, що задом наперед читається як «самотня»1[4].
«Не думай про маму».
Хоча велике садно на моєму обличчі вже зійшло, та ще більше — від образи — зосталося. Тож коли цього березня 1889-го року випала перша погожа й сонячна днинка, я залишалася у своїй найманій кімнатці. З аркушем паперу й олівцем у руках я всілася при відчиненому вікні (як же приємно подихати свіжим повітрям, хай навіть і лондонським, після довгої зими!) та споглядала бурхливу вулицю Іст-Енду. Мою увагу привернула сцена внизу: величезна отара овець, що тупотіла копитами вздовж вулиці, зупинила весь транспорт включно із вагонетками з вугіллям, віслючими бричками, тачками вуличних торговців овочами й возами, що зіткнулися голоблями. Візники обсипали одне одного жахливими прокльонами. Армійські вербувальники у червоній формі та інші роззяви витріщалися на цей гармидер, посміхаючись; сліпий жебрак із обідраним хлопчиком-поводирем намагався обійти затор; вуличні хлопчаки повидиралися на ліхтарні стовпи, щоб поглипати на метушню й поглузувати, а жінки у закіптявілих шалях квапливо дріботіли у своїх справах.
Вони — до знемоги виснажені працею жінки з бідних нетрів — мусили кудись іти, на відміну від мене.
Я опустила погляд на аркуш паперу на колінах і прочитала написані слова:
Енола Голмс
Поспіхом, сильно натискаючи на олівець, я закреслила цей напис — моє ім’я, яким я ну ніяк не можу користуватися. Бачте, мої брати, Майкрофт і Шерлок, нізащо не повинні знайти мене, адже їм так кортить керувати мною і за допомогою уроків співу та всіляких подібних тортур перетворити мене на прикрасу шляхетного товариства. І зробити це вони можуть цілком законно. Приміром, запроторити мене до пансіону. Або до жіночого монастиря, чи сиротинця, чи академії з розпису порцеляни для юних леді — та куди їм заманеться. А Майкрофт найстарший, навіть не порушив би закону, якби замкнув мене довіку в божевільні. Таке ув’язнення вимагало б лише підписів двох лікарів, один із яких був би психіатром, ласим до грошей, що необхідні йому для утримання своєї установи. А ще підпису самого Майкрофта. А цей ладен на все, аби тільки занапастити мене.
Я написала:
Айві Мешл
Цим іменем я користувалася впродовж тих шести місяців, поки була геть самотньою втікачкою. «Айві»[5] означає відданість, а «Мешл» — це перекручене «Голмс»[6].І мені подобалося це ім’я. Я залюбки залишила б його, однак боялася — адже Шерлок знав про те, що я використовувала ім’я Айві як код, коли спілкувалася з мамою на шпальтах приватних оголошень.
Що ж іще мій брат-розумник Шерлок, який, на відміну від кремезного й малодушного Майкрофта, справді розшукував мене, — що ще Шерлок знав про мене? Що йому відомо після розплутування наших випадкових спільних справ?
Я записала:
Він знає, що:
я схожа на нього;
я вмію лазити по деревах; я їжджу на велосипеді;
я прикидалася вдовою;
я прикидалася бідною жінкою, яка торгує серветками для чорнильних ручок;
я прикидалася черницею;
я роздавала їжу та ковари нужденним;
я ношу кинджал у корсеті;
я знайшла двох зниклих людей;
я навела поліцію на двох злочинців;
я двічі проникла в його помешкання на Бейкер-стріт;
я використовую ім'я Айві.
І можна припустити, що від доктора Ватсона йому відомо про юну панянку на ім'я Айві Мешл, яка працювала на першого і єдиного у світі вченого-зниколога.
Зробивши останній запис, я зітхнула, бо щиро захоплювалася доктором Ватсоном, хоч і зустрічала цього доброго лікаря лише тричі. Перша наша зустріч відбулася тоді, коли він прийшов порадитися зі зникологом, професійним шукачем зниклих людей, у справі свого друга Шерлока Голмса. Вдруге ми зустрілися, коли я прийшла до нього про дещо дізнатися, а він виписав мені бромід від головного болю. І втретє — коли спихнула на нього догляд за пораненою леді. Доктор Ватсон — це взірець галантного британського джентльмена, готового всім допомогти. Мені він страшенно подобався, майже так само, як і мій брат, — адже, попри все, я таки обожнювала Шерлока, хоча й знала його переважно з вельми популярних історій, які про нього написав його друг Ватсон. Я прочитала їх із не меншим захопленням, ніж інші англійці.
Чому, от чому ті, хто мені небайдужий, завжди стають небезпечними для мене?!
Я зітхнула, стиснула губи й перекреслила кількома грубими розчерками олівця ім’я Айві Мешл.
І що тепер?
Мене спантеличував не просто вибір нового імені, а радше всеосяжне питання про те, що робити далі й ким стати. За образом якої жінки я можу сховатися? Простолюдинки, Мері чи Сьюзан? Нудота. Я обожнювала квіткові імена, як-от Розмарі, що символізує пам’ять, чи Віолет, що означає приховану красу та чесноту. Однак про них і мови не могло бути: Шерлок знає про наш із матінкою квітковий код.
Так само не можна взяти і якесь із моїх інших імен. Звісно ж, за традицією мене нарекли звичною благородною низкою імен та охрестили Енолою Юдорією Хадассою Голмс. Енола Ю. X. Голмс — Е. Ю. X. Г. Ех… Звучить якось непевно, так само, як я зараз почуваюся. Хадассою звали покійну сестру мого батька, тож Шерлок одразу впізнає це ім’я. А з Юдорією все ще гірше, бо це ім’я моєї матері.
Однак я не збиралася бодай чимось наслідувати матір.
Чи таки збиралася?
— От прокляття! — роздратовано пробурмотіла я і записала:
Віолет Вернет
Вернет — це дівоче прізвище моєї матінки, і, знову ж таки, Шерлок Голмс одразу його впізнає. А якщо задом наперед?
Тенрев
Ні, не те. А якщо переставити літери?
Нетвер
Невер
Евер[7]
Ніколи
Завжди
Завжди що?
Завжди самотня?
Завжди покинута?
«Завжди непокірна, — вперто нагадала я собі. — Завжди така, яка я є». Бунтарка, мрійниця, зникологиня — шукачка загубленого. Мені спало на думку, серед усього іншого, що варто спробувати знайти собі місце у якійсь друкарні на Фліт-стріт, аби мати доступ до новин, які ще не дійшли до газетних шпальт…
Поки я розмірковувала про це, зі сходів почулося черепашаче човгання моєї домовласниці.
— Принесли газету, міс
