«Аляска» - Сергій Бут
— Антоне, ви з Бемолем пішли проти системи. Гарантую, що вони вже готують на нас облаву. У тебе є затишне місце, щоб перечекати ці гастролі?
Антон зупинився. Серце скипіло кров’ю, щойно згадав про домівку. Як довго він там не був? Хто в його квартирі, опріч дружини? Антон знав відповідь на останнє питання, але менш за все він хотів думати про це. Про зраду, про власну слабкість, яка довела його до пияцтва, про безвихідь, у якій опинився, про незмогу подолати цю кризу самотужки й про психічні розлади, що розхитали його здоров’я. Крім дому, була робота й храм, але шокувати близьких своєю появою не хотів.
Вагання напарника не проминули повз увагу Міхаеля:
— Що у вас за темні справи з Бемолем? Хто ти?
Антон зупинився й глянув на море. На рідну стихію, що втішала його навіть у найтяжчі часи. Вона давала йому прихисток і роботу, спокій та надії, а втім, не гарантувала безпеки. Він подивився на Міхаеля, який чекав пояснень, і цієї миті збагнув, що надто довго жив із тим тягарем, який випав на його долю.
— Мене звати Гліб Процевич. Я переховувався в лікарні під вигаданим ім’ям, тому що так склались обставини.
Трохи подумавши, Антон пояснив:
— Мене переслідували привид і поліція.
Останнє слово викликало в Міхаеля значну полегшу. Він зітхнув і скоромовкою проговорив:
— Виходить, ти не мент. Ну слава Богу!
Слова Антона скинули з Міхаелевих рамен важезний тягар, і він жвавіше взявся розпитувати.
— Тоді розповідай, що саме тебе привело до психушки.
Хлопці сповільнили рух. Антон збирався на думці перед тим, як уперше розказати комусь усю правду. Він ще раз глянув на море, яке заколисувало, та місячну доріжку. Набравши за звичкою повні груди повітря, Антон заговорив:
— Задовго до появи в лікарні в мене все було гаразд: дружина, робота, друзі… Останнім часом помітив за жінкою певні дивацтва, потім з’ясувалося, що в неї з’явився інший.
Гіркі спогади посилили біль обпечених долонь, перев’язаних бинтом. Антон зупинився та сперся на дерево, щоб дати раптово воскреслому нападу болю сягнути свого піку й спокійно вщухнути. Дочекавшись полегшення, він продовжив розповідь:
— Яким чином чоловіки знімають стрес, ти, мабуть, здогадуєшся.
Міхаель поклав руку на плече оповідачеві. Відчувши розуміння друга, Антон промовив:
— Я топив горе в чарці практично щодня. Тієї днини, коли трапилося найстрашніше, ми геть посварилися. Вона все мені розказала й попросила розлучення.
Історія Антона починалася банально, але, знаючи її частину, Міхаель із цікавістю дослухався його слів. А чоловік тим часом говорив:
— Я зібрав свої речі й подався до найближчого генделика. Пиячив до ночі, а потім заледве сів у службову машину й помчав на роботу. На жаль, негода лютувала. Травневі зливи відрізняються короткотривалістю, проте страшенною рясністю — лило як із відра.
Міхаель згідливо кивнув, боячись словами перервати розповідь.
— Дорогою я ще сьорбав із пляшки, відволікаючись від керування, і в якийсь момент цей маневр став для мене вирішальним. Надпивши вкотре, я пришвидшився й на одному з поворотів вирішив об’їхати припаркований на узбіччі автобус.
Дихання Антона почастішало, наче від втрати кисню. Він ніколи й нікому не розповідав цілу свою історію, яку ретельно приховував від оточення. Та, на жаль, обізнаність санітарів у деталях цієї трагедії заперечувала таємничість тогочасних подій. Щось приховувати від Міхаеля не було сенсу.
— Вона вискочила просто під колеса. Навіть якби я був тверезим, то навряд чи вчасно зреагував би. Гальмівний шлях на мокрому асфальті виявився довгим, і її сумочка, що приземлилася на капот, проїхала зі мною до повної зупинки.
Антон утомився. Від мандрівки і спогадів ноги налилися свинцем, з кожним кроком зраджуючи свого господаря. Хлопці зупинилися біля поваленого дерева, використавши його стовбур як сидіння. Трохи віддихавшись, Антон продовжив сповідь:
— Вона ще жила, розумієш, Міську? Я намагався її врятувати, поклав на заднє сидіння й повіз до лікарні…
Душа, сповита у важкі спомини, хилила голову Антона додолу.
Трагедія досі гризла йому душу.
— Вона померла в машині. А я сховав її труп.
— Чорт забирай! — вирвалось у Міхаеля. — Ти хочеш сказати, що нікого про це не повідомив? Ні родичів, ані поліцію?
Прямота Міхаелевих слів добивала й без того кволого Антона.
Він ухопився за стовбур дерева, автоматично здираючи кору й зі сльозами на очах зізнався у скоєному. Сухе гілля затріщало під натиском його руки, спогади не давали спокою навіть зараз.
— То ти сховався в психушці від ментів, — поквапився із висновками Міхаель.
— Не зовсім, — плутав логіку товариша Антон. — Мене ніхто не шукав, і поступово страх перед в’язницею відступив. Залишилося приборкати совість. Відчуття провини загнало
