«Аляска» - Сергій Бут

Згадка про священика оживила спогади Міхаеля.

— Чи це не той святоша, що навідувався якось у лікарню?

— Так. Мабуть, хотів розпитати про моє здоров’я, а ті суки навіть побачитися не дали.

— Адміністрація в нас жорстока, — підтвердив слова свого друга Міхаель і одразу ж запитав:

— А яким боком до цієї історії привид? Ти ж не хочеш сказати, ніби щиро віриш у його існування?

Нарешті в системі координат чоловічої розмови з’явилася точка перетину. Правду й марення Міхаель зіштовхнув так, що відповіді Антонові тепер не уникнути. Він і сам це розумів, але фарс усієї ситуації полягав у тому, що хлопець не знав реального стану справ, а отже, його відповідь прозвучала несміливо:

— І ось тут почалося найгірше, — плавно мовив Антон. — Після того як мене відкачали, я переселився на рятувальну станцію й поринув з головою в роботу. Одного дня до нас завітали контрабандисти й запропонували підробіток. Їхня баржа напоролася на катер берегової охорони біля мису, і вони примусово скинули свій вантаж у море.

— Що за вантаж? — перепитав співрозмовник.

— Самостріли, гарпуни, сітки, чого там лишень не було, навіть гранати. Так я повторно став на шлях злочину, але це, на диво, відвернуло мою увагу від душевних мук. До того ж ці хлопці щедро платили, а під водою я наче одужував. День при дневі ми на їхньому човні шукали вантаж, аж поки не втрутилася негода. Штормове попередження перервало наші пошуки, а коли буря вщухла, пропали мої «друзі», і я самотужки вийшов у море на рятувальному човні.

Розповідь Антона полонила своєю цікавістю: Міхаель уважно слухав, поступово розчиняючись у словах друга. Вир історії затягнув слухача в минуле Антона-Гліба, яке, між іншим, набувало дедалі карколомніших обрисів.

— Після шторму, — вів далі Антон, — ящики замулило піском і різноманітним брудом, тому пошуки сповільнилися. Та все ж я відвіз до мису два знайдені ящики, а потім знову повернувся у відкрите море, де і затримався допізна. Уже під вечір пірнув з останніми запасами кисню, а коли зринув на поверхню, у човні на мене чекав неабиякий сюрприз. Видряпавшись на борт, я одразу ж кинувся назад у воду…

Заворожений новим поворотом подій, Міхаель роззявив рота.

— У човні лежала жіноча сумочка, — закінчив свою думку Водолаз.

— Хочеш сказати, схожа була в тієї дівчини? — спитав Міхаель.

— То була та сама сумка! — оголосив Антон.

— Чорт, та як вона могла там опинитися? — вибухнув цікавістю Міхаель.

— Відповідь на це запитання я дістав, підвівши голову, — пояснив Водолаз. — Він стояв у моторному човні неподалік.

— Кого саме ти маєш на увазі? — нажахано спитав Міхаель.

— Привид. Він був із довгим білим волоссям, як у тої дівчини. З переляку я видряпався на борт і кинувся заводити двигун; ця ж тварюка плавно ковзала назад-уперед, перетинаючи мені шлях до суші. Порятунок був у відкритому морі, і я ним скористався, хоча й дуже швидко зрозумів, що це — пастка.

Слова Антона розчинялися в просякнутому ароматом хвої повітрі, втягуючи Міхаеля за собою. Шум морських хвиль і гуркіт двигуна заполонили його слух. Дощ, про який став розповідати Антон, затарабанив просто над головою, а шум хвиль лише підсилив ефект присутності на місці пригод нещасного. Міхаель розгледів у нічному мороці Антона і човен, який наздоганяв його і в якому за стерном стояв хтось із довгим білим волоссям. Човен рятівника програвав у потужності катерові переслідувача, що без завад висів на хвості у жертви. Коли відстань між плавзасобами скоротилася до п’ятдесяти метрів, Привид схопив гвинтівку й зробив кілька пострілів. Влучно!

Повітря зі свистом вирвалося на волю. Гумові борти, продірявлені кулями на очах рятівника, втрачали форму правильних циліндрів. Судно з капітаном і матросом в одній особі почало тонути в розбурханих морських хвилях.

— Я опинився у воді, і тоді він обрав тактику виснажування, направивши свій катер просто на мене. Раз у раз я мусив пірнати, рятуючись від гвинтів човна.

Гіпнотизм Антонової оповіді не відпускав Міхаеля з гальорки, звідки він спостерігав останній акт цієї драми. Він чітко бачив жалюгідні занурення товариша, який щохвилини видихався в нерівній боротьбі з машиною. Врешті-решт, коли рятівник підупав на силі, він приготувався гідно зустріти свою смерть. Натомість біловолоса Примара мала свої плани. Її катер наблизився впритул до жертви, і Привид заніс над головою Антона рушницю. Важкий дерев’яний приклад опустився на голову немічного хлопця, який уже був готовий піти на дно слідом за власним човном.

Цікавість повернула Міхаеля в реальний світ, і він запитав:

— Як же ти вичаряпкався?

— Після удару він зник, — заходився пояснювати Антон. — Мабуть, просто вирішив, що я не дотягну до берега, і хтозна, якби не гідрокостюм, може, так би й сталося. Проте я вижив, але повертатися до станції було настільки страшно, що я спересердя побіг рятуватися до церкви.

Міхаель згадав день Антонової шпиталізації до їхнього відділення, а також його нарікання через брак на тілі гідрокостюма. Супроти проблеми їхнього ув’язнення ця дрібничка видавалася тоді мікроскопічною. Крім цього, розкидані Антоном шматки пазлу не зовсім клеїлися в суцільну картинку, але в цьому хаосі Міхаель розгледів беззаперечну істину, яку не посоромився висловити співрозмовникові:

— Антохо,