«Аляска» - Сергій Бут

Поява в телевізорі одіозного лікаря насторожила колишнього пацієнта. Антон ухопив пульт і додав звуку, аби не проґавити ані слова. Мовець перебував у оточенні мікрофонів на тлі власного виплоду — катівні — й офіційно заявляв про втечу Антона й Міхаеля:

— Ці двоє проходили курс інтенсивного лікування, оскільки мали деякі труднощі в сприйнятті певних суспільних норм. Зокрема хотів би сказати про ревнощі одного з пацієнтів, і мені видається, що його втеча мала такий самий мотив. Нагадаю, з мого сейфа викрали пістолет. Надіюся, нічого страшного не трапиться, але, користуючись нагодою, хочу звернутися до них: хлопці, якщо ви мене чуєте й бачите — не чиніть дурниць і поверніться до лікарні, ми вам допоможемо…

На очільника шпиталю посипалися запитання схвильованих журналістів. У гомоні голосів Антон не розчув жодного з них, але похід Павловича в коридор лікарні й демонстрація зламаних дверей свого кабінету розставила всі крапки над «і» — лікар задумав щось лихе.

Недобрі передчуття роз’ятрили стару рану. Біль вихлюпнув назовні, наливаючи Антонові очі злістю. Він встав і, зрушений невідомою силою, побіг надвір. Господиня з дитиною завмерли, зачакловані вихром, що промчав повз них. Міхаель упродовж кількох секунд стояв мовчки, а відтак кинувся наздоганяти товариша, який мчав стрімголов, не зупиняючись. Антон вилетів із подвір’я, зачепив дитячий велосипед, який перекосився від дотику, і рвонув по ґрунтівці в бік моря, привертаючи до себе увагу поодиноких сусідів, що поралися на обійстях. Міхаель не встигав. Відстань між хлопцями безжально зростала, і, напевно, Місько би програв, якби не спорожнілий пляж, куди Антона вивела дорога. Водолаз укляк і безсило замолотив руками об мокрий пісок, вигукуючи прокльони на голову Павловича і його гевалів. Міхаель зупинився, завбачивши на Антоновому обличчі такий розпач. Він наближався поступово, не наважуючись перервати друга, а коли той утихомирився, нарешті спитав:

— Що трапилось?

Антон мовчки дивився за обрій. Губи хлопця тремтіли від розуміння можливої біди, якою відлунювали слова Павловича. Загроза дружині, нехай і колишній, турбувала втікача. Павлович кидав виклик, можливо, заманював у пастку, але не реагувати на це Водолаз не мав права. Нарешті він озвучив Міхаелю причини своєї поведінки:

— Павлович щойно дав прес-конференцію просто з лікарні, де повідомив про нашу втечу. Він задумав щось лихе.

Прикра новина змусила Міхаеля схилити голову.

— Грає на випередження?

— Я не знаю, Міську, але в його словах лунала погроза, і мені здається, що, насамперед, це стосується моєї дружини. Він наплів щось про ревнощі, вкрадену зброю з його сейфа й ще казна-що…

Міхаель присвиснув. Інформація дійсно тхнула небезпекою й потребувала реагування.

— Хочеш, щоб я допоміг?

Антон вдячно подивився на друга.

— Мені конче слід навідати її. Про всяк випадок.

Міхаель розумів прохання Антона. Зрештою, утікши з лікарні, він опинився з хлопцем у одному човні.

— Хоч що б сталося, ми з Ритою тебе прикриємо, а я готовий допомогти завершити місію Бемоля.

Антон дістав із кишені плаский носій інформації і простяг Міхаелю.

— Радіостанція «Ельмар фм», звукорежисер Жолудь. Запам’ятав?

— Так. Ти самотужки впораєшся? — натомість спитав Міхаель.

— Побачимо.

Новий виклик, кинутий Павловичем, зменшував шанси хлопців на перемогу в цьому герці. Однак вони повернулися на подвір’я, щоб попрощатися з Ритою й стати до нового бою.

Майор Петлиця, викликаний до психлікарні Павловичем, стояв перед дверима й дивився на розтрощений замок. Головний лікар розмістився за письмовим столом, воліючи опанувати думки гостя, але кам’яне обличчя останнього не виражало жодних емоцій, отож психіатрові залишалося тільки здогадуватися, що крутилося в голові в представника спецслужб. Той злився. День розпочався з проблем лікаря, які потребували негайної розв’язки. Буча, збита довкола лікарні, не сподобалася нікому з його начальників, але поки що не було іншого шляху довести суспільству злодійства втікача. За інших часів він вчинив би інакше, але за умов лібералізації політичного курсу діяти слід обережно:

— Відзвітували? — не приховуючи роздратування, спитав офіцер.

— Згідно з вашими інструкціями, — не менш дражливо відповів лікар, якого власне безсилля сердило дужче, аніж він гостя.

— Опергрупа вже виїхала за адресою психа, думаю надвечір поінформуємо суспільство про страшну трагедію й оголосимо про початок спецоперації.

Павлович змовчав. Ситуація настільки заплуталась, що без допомоги «сильніших» її не вирівняти. Утома і спека знищили здатність лікаря критично мислити. Тягар відповідальності за скоєні в лікарні злочини чавив імовірністю можливого викриття, і тоді все, чого прагнув і домігся ескулап, зникне. Усвідомлюючи цю загрозу, Павлович подумки погодився на ліквідацію будь-кого, хто зазіхне на його власність чи й навіть життя.

Тим часом Прапор, його підлеглий, спостерігав, як складають апаратуру кілька журналістів. З позиції здорового глузду вбивство божевільним своєї дружини та її коханця було виправданим, прес-конференція шефа — теж, але перебування втікача на волі бентежило санітара. Він мав право на власний хід, і треба добре постаратись, аби той не виявився смертельним.

Роздуми Прапора перервав Петлиця, який попри спеку крокував до автомобіля в діловому костюмі. «Павлович звільнився», — подумав санітар і, не гаючись, попрямував до кабінету свого шефа. Начальник зустрів підлеглого без особливого ентузіазму, але, на щастя, той не сікався з порадами чи допитами.