«Аляска» - Сергій Бут
— Що ти робиш? — поцікавився Антон.
— Готуюся цивілізовано увійти в здоровий світ.
Перед утікачами виросли перші будиночки рибальського поселення. Їхні стріхи вилискували бляхою та черепицею, а плоти вкривалися сітями, що досихали перед черговим зануренням. Човни риболовів спочивали на березі, очікуючи, коли їхні господарі знову поженуть їх у відкрите море. Десь на горизонті маленькою цяткою рухався пароплав, відвозячи пасажирів у закордонний круїз. Усе довкола гармоніювало одне з одним, аж поки не наблизились двоє ранніх гостей.
Міхаель зупинився недалеко від двох стовпів, на мотузках яких сушилася випрана білизна.
— Потримай, — Міхаель облишив квіти й попрямував до одягу, що мирно гойдався під вітром.
— Що ти задумав? — тихо перепитав Антон.
— Добуваю нам нові манатки, чи ти в лікарняній піжамі зібрався розгулювати на людях?
Укотре вже Міхаель мав рацію, тож Антону залишалося пильнувати, щоб товаришеву витівку не помітив який-небудь рибалка, якому скоро час виходити в море. Крадіжка минула успішно, і Міхаель повернувся з чужим, проте чистим шматтям.
— За цією будкою перевдягнімося.
Міхаель зайшов за невеличке приміщення, оббите бляхою. Зграя котів, наполохана ранковими гостями, розбіглася навсібіч, звільнивши хлопцям місце під роздягальню. Вони поскидали сорочки й убралися в поцуплені футболки. Старе цебро з відпрацьованим машинним мастилом стало прихистком для лікарняних речей — тепер можна рухатися далі.
Чоловіки вийшли з укриття й звернули ліворуч — на вуличку, де стояли три склеєні докупи будиночки. Міхаель підійшов до крайнього й тричі постукав у шибу. За хвилину там з’явилося миле жіноче личко. Дівчина прочинила вікно і, протираючи заспані очі, звернулася до Міхаеля:
— Боже, Міську, ти що тут робиш? — оглянувши приятеля вона додала: — Ще й у сусідовій футболці?
Хлопці перезирнулися, проте Міхаель не розгубився і, простягнувши дівчині квіти, відповів:
— Так склалося. Ось, це тобі.
Дівчина радо прийняла імпровізований букет і впустила хлопців до хати.
Чотири роки тому вона познайомилася з Міхаелем на курсах реабілітації, куди її привела незапланована вагітність. Роль майбутньої матері настільки збентежила Риту, що вона вирішила назавжди зав’язати з наркотиками. Міхаель теж час від часу «брався» за розум, намагаючись очистити організм від тривалого вживання тих чи тих наркотичних речовин. Природженому ловеласові досить легко вдалося знайти спільну мову з дівчиною, і відтоді вони заприятелювали. Їхня дружба ще більше зміцнилася після стійкої перемоги Рити над наркотиками, тож щоразу, як Міхаель знову намагався «підлікуватися», він охоче навідував подругу.
Дівчина знайшла притулок у старому будинку свого дядька, який повірив у племінницю на відміну від свого брата — рідного батька Рити. З того часу дівчина ростила малечу й поралася по господарству, поки дядько вештався в морях та океанах, працюючи капітаном на торгівельно-вантажному судні, що перевозило товар до країн Східної Азії.
Побувавши колись у схожій шкурі втікача, Рита без зайвих слів упустила хлопців. Нарешті на них чекав невеличкий перепочинок.
Негаразди так і сипалися на Антона. Він снідав у чужому будинку, навіть не підозрюючи, що в колишній домівці лежать два нерухомі тіла, записані вбивцями на його рахунок. На жаль для Антона, обставини втечі та його відвертий конфлікт із адміністрацією лікарні додавали вигаданому Прапором мотиву зайвих балів. За таких умов Павловичу було просто переконати поліцію в його провині, надто ж, коли ці органи так охоче йдуть назустріч головному лікареві. Із притулку шпиталь перетворився на справжню катівню.
Ранкова трапеза завершувалася кавою, яку Рита урочисто внесла в трьох металевих чашках. Господиня дому разом із гостями розташувалися довкола круглого столу, вкритого блакитною цератою, і всі троє мовчки задивилась у вікно, за яким плюскалося синє море. Час спливав. Рибалки вже вийшли в море, і можна було не сумніватися, що Павлович теж розкинув свої тенета. Посада, що доти забезпечувала йому комфортне життя, уперше опинилася на краю прірви, з якої, звісно, ніхто кидатися не збирався. Антон це прекрасно розумів, але після виснажливої ночі сили втікачів, мов крига, скресли. Прихисток, люб’язно дарований Ритою, забрав рештки наснаги, з якою хлопці мали рушати в останній бій. Утома підломила друзів, і, поки за їхніми спинами розгорталася ціла спецоперація з нейтралізації Антона, той дрімав у кріслі, відновлюючи енергію.
Жахливі видіння клеїлись у стрічку, відтворюючи в голові сцени тортур у психушці, переплетені з власними мареннями, де фігурував Привид. Його пооране зморшками лице ховалося за шторами. Він підглядав за Антоном, який роздивлявся знайоме середовище. Шафа, трюмо, килим і крісло — все йому рідне, аж ось і ліжко, у якому він колись голубив свою дружину. У цьому сні, позбавленому барв, шовкові простирадла нагадували саван, під яким лежали два тіла. Раптом у цей сон удерся металевий гуркіт — і збентежений Антон перевів погляд на вікно. На паркеті його колишньої кімнати валялася лопата, покинута зловісним гостем. Жах скував чоловіка. Хто він? За що його переслідує? Два питання, з якими довелося прожити останні місяці, не давали спокою навіть у мареннях. Від часу їхньої першої зустрічі він ані на йоту не просунувся в пошуках відповідей, заплутавшись у викривленій реальності. Інтер’єр спальні почав розпадатися на окремі фрагменти. Спочатку зникли меблі — утиснулися в стіни сотнями цяток; затим потемніло у вікні, наче ніч затулила день, і, нарешті, щось ворухнулося під саваном. Антон збентежено глянув на ложе. З-під накривала з’явилася тендітна рука, у якій хлопець упізнав правицю власної дружини. На мить усе завмерло, а потім зсунулось у провалля. Чорна діра всмоктала у себе постіль, залишивши на місці ліжка яму, до краю якої кинувся Антон. Чоловік обережно зазирнув усередину і прокинувся, усвідомивши, що зазирає в могилу.
Кімната пустувала. Голоси Рити й Міхаеля лунали знадвору, переплітаючись із дитячим
