«Аляска» - Сергій Бут

що говорить Бемоль. Він добре усвідомлював важливість покладеної на нього місії і, щойно товариш замовк, спробував його заспокоїти.

— Я все зроблю, як ти кажеш! Ми переможемо цю нечисть.

Антон заледве вірив у сказане, але не мав права знехтувати вірою Бемоля. Замордований і знесилений, мученик потребував підтримки. Утім, Міхаель був у чудовій фізичній формі і, передбачаючи наслідки їхнього конфлікту з адміністрацією, висловив своє бажання:

— Мужики, я теж стаю на лижі.

Бемоль із Антоном глипнули на приятеля, і той квапливо пояснив:

— Після всього, що ми накоїли, ми всі в одному човні, але за одним компроматом геть усі не сховаються.

— Флешка в тебе? — спитав Антон.

— Так, — відповів Місько.

Потім він звернувся до Бемоля, дивлячись тому в очі:

— Без образ, артисте, я тебе виручав скільки міг.

Міхаель поклав долоню на плече Бемоля й востаннє підбадьорив його.

— Ми зробимо все можливе, щоб ті вар’яти не заподіяли тобі шкоди!

Хлопці прощалися. Їхня історія, пережита в психлікарні, закінчувалася для усієї трійці. Міхаель з Антоном попрощалися з Комою, Ваською Довгоносиком і Шпряхою та вискочили з палати, поки від їхнього переполоху не оговталася вся лікарня.

Бемоль залишився сам на сам із ворогом. Страх заклубочився зміями глибоко в його єстві. Почуття самотності, що так раптово виросло в цій палаті, віщувало поразку, і єдине, чим він зараз міг себе втішити, був спів:

Най цілий світ пропаде, я пожити хочу сам. Кругом одні вар’яти, я вар’ятом чуть не став, Я маю досить ваших злих і ненормальних слів. Я хочу бути корабльом на свому морі снів[10].

Його голос біг із палати слідом за хлопцями. Він супроводжував товаришів пацієнтів, нагадуючи їм про дружбу й спільну боротьбу, яка об’єднала їх супроти Павловича. Він давав їм знати, що його власник не зламався й гідно пройде нові випробування, якщо ті виникнуть на його шляху. Слова летіли коридором, просочуючись до інших палат. Вони будили пацієнтів, але обрана співаком пісня всім припала до душі. Спустошення, що охопило артиста від самоти й проникливої лірики, передавалося голосу, який сьогодні був кращий, аніж будь-коли. Щоб іще більше підбадьорити себе і друзів, він щодуху затягнув приспів:

Оу-оу-о, то моє море. Оу-оу-о, то моє, моє море. Оу-оу-о, то моє море. Оу-оу-о, то моє, моє море.

Сторінку лікування в психіатричній лікарні було перегорнуто. Водолаз скинув із себе шкіру пацієнта-мученика, охопленого потойбічними видіннями, і з твердим наміром рухався на «вихід». Ця справа більше не вартувала виправки. З дня на день до лікарні могли завітати слідчі. Трупа з Привидом гастролювала вже в лікарні, а ляльковод цієї вистави й досі невідомий Антонові. Його оточили в стінах шпиталю, і єдиним виходом була втеча. Спочатку необхідно врятувати виснаженого Бемоля, а вже тоді він візьметься до власної проблеми. Усе буде добре: у нього є ще друзі, які обов’язково допоможуть видряпатися з цієї прикрої історії!

Міхаель та Антон рухалися коридором до залізної хвіртки. Переполох на «Алясці» ще не дістався материкової частини лікарні. Чахлий із Прапором сиділи, замкнені в кімнаті допитів, а Адам, який міг би їх урятувати, усе ще замірював власним тілом температуру кам’яної підлоги, не отямившись від удару Коми. Вийняті з його халата ключі відкривали хлопцям шлях на волю.

Міхаель зупинився перед хвірткою й, погрюкавши ключницею, врешті дібрав потрібний ключ. За секунду залізні двері відчинилися, і хлопці сміливо вийшли в безлюдний коридор лікарні. У стерильній білизні головного корпусу двійко хлопців у заплямованих власною й чужою кров’ю одежинах спотворювали наведений малярами лад. Скидаючись на радарні курсори, дві цятки поступово рухалися до виходу. На їхнє щастя, більшість санітарів віддавала перевагу відпочинку, і хол лікарні був геть порожнім. Усе, що зараз турбувало чоловіків, — це чи є десь незаґратоване вікно. Воно знайшлося в кабінеті Павловича, щоправда, цього разу ключа Антон не мав. Але він не став марнувати дорогоцінного часу. Водолаз відчинив двері в кабінет ногою, замок вилетів на підлогу, і хлопці увійшли в кабінет головного ката цього закладу. Антон вистрибнув на стіл, шарпнув шпінгалет — і очікувана воля відчинила перед тепер уже колишніми пацієнтами психлікарні свою браму.

16

Надзвичайна пригода з проникненням до кабінету головного лікаря в установі, що зажила слави виправної колонії й відзначалася надійним утриманням пацієнтів, вимагала негайного реагування. Тому, незважаючи на нічну годину, Павлович зірвався на ноги за сигналом підлеглих.

Дістатись автомобілем клініки із заміського будиночку не забрало багато часу, і вже до середини ночі Павлович із почтом оглядав робочі приміщення. З-за його спини в кабінет зазирали медсестри й кілька санітарів; поруч стояв Чахлий, притуляючи до носа закривавлену