Вигнанець і чорна вдова - Андрій Анатолійович Кокотюха

— Куди? — Чечель знав відповідь.

— Так від нас. До Лук’яна[46].

— Отак, проти ночі?

— Ти ж грамотний у наших ділах. Коли накажуть — тоді й повезуть. Наче підгадали.

— Що підгадали?

— Молодий ти, Яковичу. Березень нині, двадцять третій день. Мучениці Василісси, смерть за віру християнську прийняла.

— Тьху на тебе! — Платон не стримався, справді сплюнув. — Дякую, заспокоїв!

— Чого плюєшся?! — образився наглядач.

— Ось же прямо сказав — на смерть везуть. За віру.

— Погано слухаєш, — мовив той. — Свята Василісса Коринфська тих береже, хто за свою віру головою накласти готовий. Думай про те... безбожнику. І той... зла не тримай. Пом’яв я тебе трохи.

— Сам сказав: робиш, як накажуть. Давай уже, виводь.

— Так збирайся, кажу ж. Із речами.

— Усе зі мною.

У тюремній кареті, запряженій конем, Платон був сам.

Навіть переймався своїм несподіваним статусом дуже важливої для сильних міста цього персони. Звеліли побити, силу показали. Але при тому — окрема камера, карету на одного подали, варта, бач, окрема. Вочевидь, начальник поліції та інші, від кого зараз напряму залежала Чечелева доля, досі не дійшли згоди, як з ним поводитися, тож вирішили рухатися повільно, неквапом, події не гальмувати, проте й не форсувати. Досі, мабуть, вивчають Платонову поведінку і думають, чого від нього чекати надалі.

Вітер засвистів уже з вечора. Коли вивели в тюремний двір, оточений по периметру чотирма високими, у чотири поверхи, стінами, на арештанта і конвоїрів упали з неба важкі краплі. Щойно Платон умостився в кареті й вони залишили тюрму, щоб їхати до іншої, сила вітру стала відчутнішою.

А потім над головою загуркотіло.

Перша весняна гроза. Чечель погано знався на народних прикметах. Проте у дитинстві чув від старших людей: грім у березні — рідкісне явище. Це означає: зима не здається. Платон уже мав змогу бачити березневий сніг, мокрий, бридкий, швидко збіглий. Разом із тим грозовий дощ під кінець березня давав зрозуміти — весна пішла в наступ, дає зимі останній бій і вже за кілька днів ввійде у свої законні права.

Словом, усе буде добре. Така от прикмета.

Думка дивним чином заспокоїла. Платон зручніше вмостився на брудній підлозі, сперся на стіну фургона, заплющив очі. Займаючи чимось голову, уявив, як їдуть. Найпростіше до Лук’янівки — прямо вниз Бібіковським бульваром до Євбазу. Звідти можна Бульварно-Кудрявською вгору, але простіше — Дмитрівською, низом. Далі — Солдатською слобідкою, а там до Лук’янівської площі знову пряма дорога.

Тепер етапи, конвой, казенні доми — така доля непокірних.

Фіксуючи рух і слухаючи дощ, Платон вловив поворот праворуч.

Знову праворуч.

Виглядає, вгадав.

Хоча... Чого там уже гадати, інших доріг до арештантського дому не придумали.

Гримнуло.

Чечель засовався, не розплющуючи очей.

Ще раз.

Кінь заіржав, карету сіпнуло.

Чечель завалився набік, і аж тепер дійшло — то вже не атмосферне явище.

Кинули бомбу.

— Чорт!

Перекотившись по підлозі, Чечель підвівся, розплющив очі, намагаючись утримати рівновагу. Коли ззовні захлопали револьверні постріли, раптом пронизало холодом. Аж тепер став зрозумілий натяк наглядача.

Свята Василісса померла за віру.

Чи наглядач знав щось, чи, найімовірніше, просто забобонний. Не стане ніхто з тих, від кого залежить Платонова доля, казати щось звичайному тюремному папужці. Він наче передчув: за диявольським задумом, Платона спробують звільнити. І застрелять під час втечі.

Віриш у закон і справедливість — маєш.

Страждай.

Грім злився з вибухом другої бомби. Врізнобій клацали револьверні й рушничні постріли. Чулися крики, слів Платон не міг розібрати через дзвін у вухах.

І раптом тюремна карета повільно похилилася на лівий бік.

Остаточно втративши рівновагу, Чечель завалився разом із нею, незграбно метляючи ногами в повітрі й плутаючись у ланцюзі кайданок. Коли карета таки впала, він опинився сторчголов, у дивній, незручній та кумедній позі циркового акробата.

— Чорт! Чорт! — заволав, стукаючи по стіні підборами важких черевиків.

Ще один постріл.

І раптова тиша, яку порушував шурхіт рясного березневого дощу.

Скреготнув ключ у замку.

— Живий? — запитали, й одразу, не чекаючи відповіді, знаючи її: — Вилазь давай! Махом!

Голос видався Чечелю знайомим. Та він не морочився здогадками, підкотився, висунув ноги під холодні краплі, посунув назовні тулуб. Звідти схопило кілька пар міцних рук, потягнуло, потім ті самі руки стиснули лікті з обох боків. Не змигнув, як поставили на ноги.

Платон покрутив головою.

Тюремна карета лежала, завалена вагою коня. Тяжко поранена тварина билася в агонії. Поруч на мокрій землі лежав долілиць візник у поліцейській формі. Над ним виринула, пройшла крізь мокру стіну постать. Два спалахи — кінь і візник завмерли назавжди.

— Ні! — не стримався Чечель, уже впізнавши стрільця.

— Харе! — пролунало десь поруч. — Вгамуйся, Більмо!

— Пустіть! — Платон вирвав лікті з міцних рук.

— Пустіть! — вступив той самий голос.

Босяки відступили.

Чечель повернувся.

Вздрів посеред дощу знайомі плащ і циліндр.

— Не думав, що тебе пришлють по мою душу!

— Апаша ніхто ніколи не присилає! І не посилає! — мовив бандит. — Це ти так дякуєш?!

— Що відбувається?

— Те, що Апаш дав тобі волю, Платоне Чечель.

— Навіщо?

— Не тут же балакати. Хутко, хутко, хлопчики!

Чечеля знову схопили за руки. Але лиш для того, щоб спритні пальці впоралися з замком на кайданках.

— Наробили тут, — мовив Апаш весело.

— Коня навіщо? — дорікнув Платон.

— Більма спитай. У Миті з усім фараонським свої рахунки. Коли йшли до розбійницької коляски, Чечелю довелося переступити через тіло одного з конвоїрів.

Розділ 25

Про що рипіли сходи

Київ, у нетрях Чорного яру

Заспокоїли Платона не ці бадьорі слова — трактирна горілка.

Узяла й відпустила аж четверта чарка. Перед тим три пішли водою, Чечель навіть не закушував. Апаш сьорбав пиво, хрумкотів сушками, тримався полководцем, якому вдалося захопити неприступну фортецю без втрат, через відкритий зрадником таємний хід. Крім них, у маленькій, не дуже чистій, але напевне кращій за ґратчасту одиночку кімнаті нікого не було.

Щойно горілка почала брати, став ущухати тупий біль на місці вибитого ікла. Чечель обережно торкнувся враженого місця спершу кінчиком язика, потім — пальцем. Підбита