Вигнанець і чорна вдова - Андрій Анатолійович Кокотюха

Від несподіванки забракло слів.

— Ну як... Бо він — убивця, — вичавив Платон, розуміючи, що тулить дурне.

— Садовський убивця, бо ти того захотів. — Голубович розвів руками. — Знаєш, чому ти того захотів? Бо у вас угода з чорною вдовою! Таємна, Платоне Яковичу! Вона навмисне все так придумала, заманила тебе, молодого, в тенета. І тепер хоче, аби ти довів: вбивця не вона.

— Садовський. Більше нема кому.

— Звільни від того, звільни! — Начальник поліції замахав руками, наче розганяючи мух. — Зараз я тобі розкажу, як усе було. Багата шанована родина наймає тебе, здібного сищика, який потрапив у немилість. Про се пізніше. Отже, — Голубович підвівся, вийшов з-за столу, заклав руки за спину, став перед арештантом, — Марія пише анонімного листа. У ньому клепле сама на себе. Потім змушує барона шукати змову в ближньому колі. Далі труїть його, розуміючи: ставить себе під удар. Вигадує ще одного листа, мені його вже показали. Бутафорія очевидна: чорна вдова шукає приводу вибратися до Києва. Так, ніби її покликали для важливої розмови. Але! — Голубович багатозначно помахав указівним пальцем. — Вона планувала отруїти спадкоємців барона по черзі. Від Садовського вже дізнався, сам почув, своїми вухами — найменший син, баламут, на батькові спадки не облизується. Вдова давно се відала. Лишається вигадати правильну версію про самогубство баронових дітей — і вона багата жінка.

— Як таке можна вигадати? Двоє дорослих людей, в один день?

— Можна, — кивнув Голубович. — І вдова нам ще се скаже. Поки мовчить, але скаже.

— Чому ж вона тоді була там, біля мертвої Варвари, зомліла? — Платон говорив обережно, мов рухався стежкою в болотяній твані.

— Варвара, покійниця, — дама міцна. Я чомусь впевнений, що ти, хитрюго, спритнику головастий, знаєш її інтимні секрети. — Начальник поліції підморгнув. — Пів-Києва знає. Кому треба — так точно. Дамочка сильна, у кімнаті сліди бійки, явні. Коли зрозуміла, що мачуха труїть, в агонії опиралася. Від ціаніду не одразу помирають, будь-який лікар скаже. Є час у запасі. Трохи, але є.

— Знаю.

— Тим більше. — Голубович сперся на край столу задом і руками. — Ти не встиг зашкодити вбивству, але намагався схопити вбивцю. Хочеш вийти звідси вже сьогодні — мусиш тримати сю лінію.

Платон до всього готувався — але не до такого.

Кліпнув очима, відчувши себе голим.

— Чекайте...

— Довго не чекатиму. У мене, Платоне Яковичу, без тебе справ — о! — Начальник поліції черкнув ребром долоні під горлом. — А тебе, Чечелю, мені тим більше — о! — повторив жест. — Хочу з тобою нарешті закінчити.

— Назавжди?

— Надовго. І се вже інша частина розмови. Слухай уважно, не перебивай. Мені шкода, що київська розшукова поліція втрачає такого головастого. Твоя мудра голова допомогла припинити оті вбивства шльондр із відрізанням цицьок. Проте ти розгнівав Петербург, під купою народу тут захиталися крісла через паскудну Полінку. Ти виявився, на жаль, лише розумецьким, не розумним, інакше б розум підказав відступити. Ні, затявся. Тобі наснилося, що можна публічно, на всю імперію, та де — на весь світ судити єдину доньку особи, наближеної до государя. Маєш. — Голубович випростався, ступив ближче. — І шанс маєш усе виправити. Для себе.

— Є зв’язок між справою Урусової та вбивствами фон Шлессерів?

— Ти їх пов’язуєш. — Указівний палець знову націлився на Платона. — Вплутався в сю історію. Дістав клопоту. Але вона ж допоможе викрутитися.

— Як саме?

— Ти вже почув, синку. Виступаєш свідком звинувачення. Розповідаєш, як тебе найняла баронова родина владнати сімейну справу. Як ти виявив злочинні наміри Марії фон Шлессер, чорної вдови. Як не встиг запобігти лиху. По тому залишаєш Київську губернію за двадцять чотири години. Тобі дадуть спокій, бо перед тим визнаєш провину й помилку щодо княжни Урусової. Вбили її, хоч як крути, в той самий спосіб. А вбивцю без тебе шукатимуть.

— Людям із Петербурга цього досить?

Голубович тицьнув себе пальцем у груди.

— Се вже я залагоджу. Не заради тебе, не тішся. Важливі особи повинні зберегти свої посади. Твій слуга покірний у тому числі. Якщо се станеться, а я дуже постараюся, усі зв’язки задію, за три роки, Бог дасть, зможеш повернутися. Спершу не до Києва, приткну десь у тихий повіт, конокрадів шукати й перекладати папірці з купи на купу. Потерпиш років зо два — знайду місце тут. Молодий, життя попереду. Не розмінюйся ним отак. Дослужишся ще.

У горлі пересохло.

Та води не просив.

Узагалі не хотів нічого просити в його превосходительства.

— Кілька запитань, — вичавив Чечель.

— Звісно. — Голубович знову сперся на край столу.

— Вам особисто навіщо визнання Марії винною?

— Господь із тобою, синку. Мені вдовиця десь у глибині душі навіть симпатична. Нічого собі штучка. Тільки ж нікому, крім неї, се не вигідно. До всього, третій чоловік помирає менш ніж за десять років. Сюжет для сенсаційного обману, пан Амфітеатров[44] напише з радістю. Ти тут про Ніколу Самсоновича товчеш. А сам визнаєш — нема йому вигоди в цьому жодної. Мій інтерес — швиденько сю справу закрити й забути. Хай громадськість прочитає в газетах вирок, і все, наступного дня про щось інше пліткуватиме. Слава Богу, є про що язиками чухати.

— Отже, я допомагаю вам згорнути цю справу...

— А я допомагаю тобі, синку, — підхопив Голубович. — Як — ось тільки ж пояснив. Погоджуйся. Бо, відчуваю, кортить впертися з дурного принципу. І пояснюю наслідки. Вдовиця пустила тобі бісики, підкралася кицею, помуркотіла, пожаліла. Взяла в спільники. Пообіцяла позбавити тебе всіх нещасть, варто тільки стати мільйонеркою. Ти ж взявся придумати, чому Василь Альфредович і Варвара Альфредівна вирішили раптом в один день согрішити, наклавши на себе руки. Тут пана Амфітеатрова не треба. Скажімо, змовилися отруїти батька, потім совість замучила. Буває? Буває й не таке, тим цікавіше. Пан Садовський засвідчить, як спритно ви з удовицею морочили йому голову. Б’юся об заклад, навіть згадає: ходила вдовиця до тебе в покої. Ходила ж, га? — Начальник поліції підморгнув.

— Ні.

Чечель збрехав, бо його брехня, як і будь-які інші слова, не мала жодного значення. Нехай Нікола знав чи якось здогадався про вечірні візити Марії. Доводити, що між ними нічого, крім розмов і одного поцілунку, не