Вигнанець і чорна вдова - Андрій Анатолійович Кокотюха

— Словом, Платоне Яковичу, станеш спільником удовиці. Змову вашу слідство й суд доведуть. І в найкращому разі полетите, голубки, у Сибір етапом.

— Є гірший варіант?

— Справді хочеш почути? Є... — Голубович ураз стишив голос. — Є, синку. Її за три вбивства повісять. Іще й згадають попередніх чоловіків, хай тоді не довели нічого. А ти від відчаю вдавишся в камері сам. Ну?

Платон видихнув, підвівся.

— Коли так, навряд чи така думка стукне мені в мудру, як ви кажете, голову завтра. Треба ж до суду мене дотримати. Час є, поживу трохи.

— Дурило... — Це, як і все інше, начальник поліції вимовив щиро, без фальші.

Більше не сказав нічого.

Підхопив льодяники зі столу, вийшов, залишивши Чечеля самого.

Ненадовго, менш ніж на хвилину.

Повернулися конвоїри.

Платон покірно простягнув руки, клацнули кайданки.

Конвоїри підхопили за комір, упасти не дали — знову в лице, знову, знову.

Вивели, знову повели коридорами й сходами.

Завели в іншу кімнатку з ґратами. Маленьку, брудну, таку саму смердючу, як інші камерні приміщення. Там уже стояв знайомий наглядач, без ременів, ґудзики на комірі розстібнуті. Шапку зняв. Коротко стрижене руде волосся.

— Звиняй уже, Платоне Яковичу, — мовив, коли двері зачинилися й вони лишилися самі. — Чув, гарний ти чоловік... був. Тільки ж на службі я. Роблю, що сказано.

Вдарив одразу по тому.

Коротко в живіт.

Далі — в обличчя.

Розділ 24

День Василісси

Київ, з Бібіковського бульвару —

до Лук’янівського виправного дому

Коли відлили водою, відвели в рідну одиночку й дали відлежатися, знову дозволили вмитися, аби кращий мав вигляд. Тіло боліло, та ребра ніби вціліли. Досвід спортивних тренувань дозволив Платонові визначити це. З пошкоджень — вибитий зуб, верхнє ліве ікло. Та Чечель і тут зміг знайти гарну новину: зуб тривожив і до того, з усіма клопотами ніяк не міг дійти до дантиста. А тюремний наглядач, бач, зробив усю роботу, ще й безкоштовно. Неакуратно, уламочок лишився, але чорт уже з ним.

Коли побитий набув наскільки можливо пристойного вигляду, його сфотографували. Спершу — крупно, далі — в профіль, з лівого й правого боку. Нарешті — на повний зріст, звелівши триматися за спинку стільця. Описали зовнішність, узяли відбитки пальців. І нарешті видали тюремний одяг: просторі штани, важкі черевики, робу, бушлат і круглу полотняну шапку.

Платон відзначив дивну іронію долі. Адже в силу обставин на ньому навіть кальсони виявилися чужими. Хай новими, чистими, ніколи не праними, але чужими. З панського, якщо можна так сказати про кальсони, плеча. Не кажучи про інше вбрання, з гардеробу Марка фон Шлессера, яким цей enfant terrible[45] майже не користувався. Тепер надягнув лахміття, хай випране в місцевій пральні, яке за роки примірили на себе десятки, як не сотні незнайомців. Воно не зберегло жодного запаху, було позбавлене чогось індивідуального, рівняло кожного із такими собі бідолахами — й так починався процес стирання особистості. Хтозна, подумав Чечель, раптом йому дісталася одежина, яку вдягав хтось із зловлених ним лиходіїв...

Він уже не мав нічого свого.

Речі з чужого плеча.

Документи напевне вже забрали.

Замість дому — то дешева кімната в трактирі на Ямській, то чужі апартаменти в маєтку мільйонера. І ось — казенний дім. Найімовірніше — тепер надовго.

Жодного разу за два наступні дні його не водили до слідчого. Платон зрозумів задум Голубовича: замість тиску вимотувати невідомістю, невизначеністю, невпевненістю в завтрашньому дні. Так ламають особливо впертих, затятих, і так само начальник поліції вирішив, вочевидь, чинити з Чечелем. Дати хай примарний, але шанс йому, та й собі самому. Раптом Платон не витримає, піде на угоду — отоді машина запрацює на повну потужність.

Поки ж його разом із іншими арештантами виводили на вуличні роботи, важкі, брудні й одноманітні.

Щось змінилося на ранок третього дня.

Платон уже приготувався за звичкою виходити до праці. Натомість конвой повів коридорами й сходами в протилежне крило. Там у тісній кімнатці для допитів чекав знайомий: слідчий-дізнавач Спиридон Кислий. Прізвище відповідало зовнішності. Худий цибатий чоловік, чий вік неможливо було визначити на око, завжди, скільки разів перетинався з ним по службі, зустрічав Чечеля кислим виразом обличчя. Він був ревним служакою, мав родину й чотирьох доньок, носив калоші навіть улітку, ніколи не посміхався й був знаним буквоїдом. Навіть існувала прикмета: якщо до справи береться Кислий, він досягне єдиної мети, заради якої обіймає посаду, — доведе провину. Навіть коли захист матиме десять свідків, а підозрюваний — алібі, підтверджене, як кажуть, Господом Богом.

Кислого позаочі називали катом.

Чечель зрозумів і цей натяк начальника поліції. Голубовичу відомо, що Платон знає про наслідки для тих, за кого взявся Кислий. Їхня зустріч у кімнаті для допитів уже сама по собі вирок, питання тільки в часі виконання. Підозру підтвердила й перша фраза дізнавача, сказана, як завжди, гранично ввічливо:

— Ви можете відвести мою кандидатуру як вашого слідчого.

— Хіба? — Чечель не приховував іронії.

— Вам надане таке право згідно з пунктом...

— Не треба. Ви краще за всіх у Києві знаєте потрібні пункти й параграфи. Перекажіть його превосходительству — не треба. Покладаюся на вашу порядність та компетентність, Спиридоне Лавровичу.

— Як завгодно. — Кислий підсунув до себе аркуш для допитів. — Процедура вам знайома. Почнімо.

Далі казенних відповідей на казенні запитання розмова не пішла. Дізнавач не наполягав, не тиснув, але й не ставив запитань, які передбачали неоднозначну відповідь. Чечель не бачив сенсу приховувати обставини, за яких потрапив до будинку фон Шлессерів. Пояснив, чому їздив на «даймлері», що належить родині. Дав коротку характеристику кожному, з ким познайомився й спілкувався там, не забувши про Садовського. Але вирішив більше нічого про Ніколу не говорити. Попросив про зустріч із ним — дістав відмову. Розпитав про адвоката — почув, що захист йому буде надано за передбаченою законом процедурою, і тут знову було згадано всі належні пункти й параграфи. Причин спілкуватися далі обоє не бачили.

Принаймні, сьогодні.

Замість робіт, на які водили й після розмови зі слідчим, Чечеля повернули до камери. Єдине, що поки дивувало: одиночка. Платон досі не розумів смислу тримати його тут, окремо.

Усе роз’яснилося надвечір, коли він запив подобою чаю традиційну пайку хліба.

— Збирайся, Яковичу, — сказав наглядач. —